Глава 21

Новий день зійшов над імперією, як завжди — повільно і невблаганно. Для когось він починався з аромату кави й розмов під сніданок, а для когось — зі стін, просякнутих сирістю та страхом.

Для Аверії ранок навіть не почався — бо ніч так і не скінчилась. Вона лежала на холодному кам’яному ложі, обхопивши себе руками, немов намагаючись втримати всередині залишки гідності, що не розсипалась після вчорашнього вироку.

Темниця дихала тишею, скрипіла і стогнала разом із дерев’яними балками. Десь поблизу пищали пацюки — мов зловісні вісники того, що наближається. Стеля тиснула, повітря було густим і гірким.

Її думки поверталися до слів Генріха.

«Княжна…»

Він знав. Весь цей час знав, ким вона була насправді. І замість того, щоб виправити помилку, визволити, віддати родичам, — він вкинув її ще глибше в безодню. Вирок не просто принизив — він стер останню ілюзію, що комусь у владі взагалі є діло до справедливості. І це ще більше страшило. 

В якому світі вони живуть? 

Аверія боялась. Не того, що її виведуть і відвезуть незрозуміло куди. Зараз було все одно. Її більше хвилювало, що вона зламається. Що не витримає. Що не зможе боротися. Що одного дня просто обере стіну замість втечі. Ніж замість молитви. І це єдине, чого б вона не хотіла. Ставати тінню. 

Але всередині неї ще палало щось — маленьке полум’я впертості. Пам’ять про матір і батька, про храм, про Шарлотту, про ті крихти світла, які ще могли стати світанком. І про те, що вона хоче змін.

"Тримайся... Ще день. Ще ніч. Ще подих. А далі — побачимо..."

Вона не знала, чи виживе. Але знала: здаватися — значить дати перемогу тим, хто вважає її лише тілом. І навіть якщо вона впаде — зробить це гордо. Як княжна. Як відьмачка. Як її світлість Аверія Айваран — дочка великого князя та гордої воїтельки.

Айварійка сиділа в темряві, не знаючи, що за товстими стінами палацу її долю вже почали змінювати. Вона навіть не підозрювала, що хтось стоїть на її боці. Що її не залишили.

***

У той самий час, у зовсім іншій частині міста, в будинку втіх, де ніч усе ще не закінчилась, Веніамін сидів, схилившись над мапою, але думав не про маршрути і не про пастки. Думав про неї. Про чорняву, вперту, горду — і водночас таку вразливу. Думав про те, як її назвала Алініель. Ім’я, яке ніяк не виходило з голови.

Він бачив силу в її поставі. Відчай у мовчанні. Гідність — навіть тоді, коли її кидали в бруд. І просто не міг не поважати.

І згадував те, що чув колись — про західну княжну.

Про дитину, що стала сиротою через гру долі та жахливий шторм. Про племінницю самого царя, чия доля так і залишалась таємницею.

Веніамін завжди був більше, ніж просто принц — за його плечима діяла тіньова мережа, таємна гільдія, що збирала новини, плітки, шпигувала і торгувала фактами. І тепер ця мережа принесла йому нову підозру, яка могла змінити все.

«Це вона...» — майнула думка. «Це мусить бути вона. Бо ніхто інший не зміг би йти так рівно після того, що пережила. Так тримати спину, коли весь світ хоче, щоб ти впала на коліна…»

Сумніви ще точили його, але серце вже зробило вибір. Веніамін не просто хотів врятувати її. Він хотів повернути їй ім’я. Її місце. Її силу. Хотів зробити щось, що могло б принести не лише справедливість, в цей світ. А й задоволення йому.

Хотів стати не просто безумним принцем. Хотів для когось бути героєм. 

"Якщо вона — та сама… то вся ця імперська гра змінює правила."

І вперше за довгий час він посміхнувся — не зухвало, а тихо. З надією. Вона не одна. І скоро все зміниться.

***

Ларсен стояв біля вікна, спостерігаючи, як за ніччю повільно приходить світанок. Світло проникало в кімнату неохоче — так само, як і думки в його власну голову. Та цього разу він не відганяв їх. Навпаки — вперше дозволив собі думати по-справжньому. Глибоко. Болісно.

«Досить...» — майнуло в ньому. «Досить бути тінню. Досить ховатися за спинами інших. Досить мовчати, коли душить гнів…»

Він довгі роки дозволяв іншим визначати його місце. Був спостерігачем, другом, супутником — але ніколи героєм власної історії. Його клеймили бастардом, дивились згори вниз, і що найстрашніше — він сам приймав це. Смиренно. Байдуже. Жив по інерції, не дивлячись на те, що в дитинстві хотів бути гідним матері.

Але щось змінилося. Змусило задуматися про самого себе. Може, то була її постава. Погляд чорноволосої айварійки, що дивився в обличчя страху, не зводячи очей. Може, її мовчазна рішучість. Її боротьба. Рабиня, що не зігнулась, навіть тоді, коли її ламали.

«Вона бореться. І я мушу теж.»

Адже він був не просто "ще один бастард". Він був Ларсен з гірських земель. Спадкоємець старої крові, хоч і змішаної. І майбутній володар — не тоді, коли дадуть дозвіл, а тоді, коли сам стане гідним.

І він готовий навчатися боротися.

«Я ще живий. І я ще маю шанс. Тому досить боятися. Час почати боротися за себе… і за неї.»

Сонце нарешті піднялося вище. А разом із ним — і його рішучість.

***

Кроки наближались, глухо лунали по кам'яній підлозі. Аверія вже знала — за нею прийшли. Її серце стукнуло один раз — глухо, болісно. Але вона не опустила очей, коли двері відчинились.

Першим увійшов Вадес. Його погляд був сумний, наче він ішов не виконувати наказ, а відпроваджувати друга на страту. За ним — інший чоловік. Високий, мовчазний, із лицем, яке вона бачила вперше. А може, востаннє.

— Пора, — тихо сказав Вадес, наче вибачався.

Вона кивнула і підвелась. Не тремтіли руки, не зраджували ноги. Тіло знало — треба йти. А душа вже і так давно була на межі.

Сьогодні коридори здавались довшими, ніж завжди. Кожен крок лунав, як удар молота. Слуги, що траплялися дорогою, зупинялись і схиляли голови, не насмілюючись зустрітися з її очима. Але вона й не шукала співчуття. Тримала спину рівно, голову високо. Айварійка. Не рабиня. Кров князівська — хоч би й ніхто не вірив.