Глава 20.2

— Амін. Заспокойся, — мовив Ларсен, повільно. — Ми ж тепер знаємо, коли. Знаємо шлях, яким її поведуть. У нас є час. Треба думати над планом, а не кидатися в бій без підготовки.

— Думати?! — обернувся Веніамін, його очі палали. — Вони повезуть її в пекло, Ларс. Не до Розільє. Не туди, де можна вижити… В Азарії дівчат ламають, ріжуть, перепродають. Це кінець!

— Я знаю, — тихо відповів Ларсен. — Але якраз тому треба бути холодними. Якщо ти зараз зробиш крок без плану - зіпсуєш все. Можеш не просто впасти в немилість, а вмерти. І вона теж. Чи ти готов ризикувати її життям? Я - ні. 

Веніамін зупинився, важко дихаючи. Потім ричанням, схожим на голос хижака, прошепотів:

— Я колись його вб’ю.

— Спочатку вилікуйся, — спокійно відповів Ларсен. — Безумство твоє - не просто хвороба. Це твоя в’язниця. Поки ти в ній - ти не воїн, а жертва. А вона не потребує жертви - їй потрібен рятівник. Яким ти не зможеш стати, якщо не боротимешся з внутрішніми демонами, якщо не підкориш їх. Я тобі про це говорю не перший раз. Але подумай сам. Пам’ятаєш умову прокляття?

Веніамін кивнув. Повільно. Більше собі, ніж Ларсену.

— Істинне кохання, котрого немає в цьому світі довгі роки, — буркнув він. — Краще б мене прибило ще в дитинстві.

— Але ж ні. Бо тепер у тебе є шанс. І вона — шанс для тебе. Ти ж це сам сказав. Чи твої слова - пусте, а вона лише нова іграшка, котрою не дали погратися?

Тиша запала між ними. Але в ній зароджувалась змова. План. Надія. І нова війна — не лише за неї, а й за себе.

— О боги… коли я її зустріну, ту любов? — Веніамін шепотів і водночас записував ці слова у свій потемнілий щоденник. Рука тремтіла, а чорнило злегка розпливалося, неначе самі думки боялися залишитися на папері надто довго.

У голові знову і знову крутилися розповіді. Міфи про безумців, яких нібито зцілило кохання. Сентиментальні нісенітниці. Він не вірив. Не міг. Не хотів. Як любов може вилікувати хворий мозок?

Та чомусь із Аверією ставало легше. Не через її лагідність — вона не була лагідною. В її голосі жила крига, а в очах — відлуння бурі. Але саме її сила... її непокірна, внутрішня міць — вона змушувала звіра в ньому відступати.

— Шукай, а не замикайся у своїй чортовій цитаделі, — кинув Ларсен з-за столу, не підводячи очей від карти.

— Не бузи, — тихо відрізав Веніамін, і одразу ж направився ближче до блондина. Підійшов до нього, уважно вдивляючись у мапу міста, накреслену чорнилом та помітками шляху.

— Почнемо спочатку. Кемаль виїде з нами. Ми зустрінемо віз тут, — Ларсен ткнув пальцем у непримітну вуличку між складами на першому ярусі міста. — Мертва зона. Стража туди не заходить. А охоронці, що працюють там, за кілька золотих з легкістю закриють очі на деяких незвичних гостей.

— Скільки їх буде?

— Четверо, більш за все. Імператору немає сенсу передавати її багатьом стражам. Двоє попереду, один ззаду. І один - найнебезпечніший - з нею, на возі. Тобто…

— В першу чергу ми маємо усунути саме його, — перебив Веніамін. — Він не має встигнути ані зойкнути, ані дістати клинок. Стрілою?

— Або дротиком, — зважено відповів Ларсен. — Паралізуючим. Я не хочу смертей. Поки що. І тобі воно не потрібно, друже.

Веніамін на мить затих. Його погляд застиг у точці на карті, де мали перетнутися долі. А потім він знову прошепотів, цього разу собі:

— Тільки б встигнути. Тільки б вона ще жила. Не зламалась...

— А що далі? — запитав Ларсен, не відводячи погляду від мапи, на якій позначки вже нагадували щось більше, ніж просто план. Вони були рубцями - майбутніми або минулими - усе ще невідомо.

Веніамін обережно присів на край столу, розслаблено, навіть зухвало. В його очах палав вогонь упевненості, а на губах грала майже насмішкувата посмішка. План, котрий вони вималювали, змусили його тіло розслабитися. Бути вперненим в собі.

— Вестерлен давно без жіночої руки, — кинув він легко, з тією самою інтонацією, якою хтось інший міг би сказати: "У будинку давно не мили підлогу".

— Але її шукатимуть. Вони схопляться. І першою думкою буде - що вона у тебе, — Ларсен говорив тихо, проте його голос тремтів. Не від страху. Від важкості рішень, які вони приймали.

— Прийдуть. То й що? — Веніамін знизав плечима: — Придумаємо щось. Завжди є план "Б". А потім і план "В", якщо треба. Головне - те що прямо зараз. Врятувати. Переправити в безпечніше місце. А вже далі, спробуємо погратися з долею.

Ларсен подивився на нього, як на блискавку вночі — з трепетом і острахом. Веніамін здавався шаленцем… але тим, за ким хотілося йти, бо у нього було те, чого самому Ларсену не вистачало — повна, руйнівна впевненість. 

О, як би він хотів бути таким. Щоб стати кимось. Не просто бастардом князя. Чи неочікуваною дитиною, що зруйнувала життя жінці, народившій його.

Ларс хотів бути чимось схожим на друга. Напевно, саме через це він до сих пір поруч.

— Добре, — сказав він нарешті. І це "добре" не було погодженням. Це був присяжний жест. Це була точка неповернення.

***

  — Кемаль! — голос Веніаміна пролунав гучно, різко, мов наказ у бою. Він луною розлетівся гостьовою кімнатою, де вже панував запах тютюну, вина і нервового передчуття.

Зі спальні, розпатланий і напівоголений, вийшов кремезний чоловік. Його темне волосся стирчало в різні боки, а на обличчі застигла гримаса невдоволення.

— Амін, я хочу спокійно провести час з прекрасною Сьюзі! — буркнув він, тримаючи в руках сорочку, яку так і не встиг одягти.

— Нам потрібно підготуватись, — спокійно, але твердо мовив Веніамін.

— Це не може почекати хоча б годину? Я заплатив! — Кемаль кинув на стіл сорочку, як картку в покер - різко і з викликом.

Цьому чоловікові не дуже кортіло ввязуватися в авантюру. Він наче відчував — чекаємо біди. Але, з одного боку — він не може противитися тому, кому присягнув.