Глава 20.1

Наступний день почався моторошно. Стіни підземної темниці стискали простір навколо, наче знущалися. Повітря було затхлим, вогкість повзла по тілу холодом, а ніч минула без сну. Аверія сиділа, притиснувши коліна до грудей, не кліпаючи очима. Її не залишали спогади.

Мама й тато. Ті, хто колись дарували тепло, мов весняне сонце, і чиї посмішки назавжди залишились у пам’яті. Їхня смерть була не просто втратою — вона стала тріщиною, що розламала її світ, зробивши з дитини рабиню системи, а не щасливу людину.

Дядько.Чоловік, що мав би захистити, але зрадив. Викреслив її зі свого життя, віддав у храм, позбувшись відповідальності так само легко, як старого одягу. Його плани на неї зникли, щойно з’явилася можливість позбутися баласту.

Пірат. Тінь, що принесла бурю. Він знищив усе, що ще трималося на уламках. І з того моменту світ для неї більше не був безпечним.

Імператриця. Шарлотта. Промені сонця, що з’явилися у найтемніші часи. Одні з небагатьох, кому вона довірилася, хто змусив її серце ще раз повірити, що не вся влада — це жорстокість.

Антуан... Його ім’я викликало спазм в грудях. Він не просто скривдив її. Він розбив, розтоптав. Знищив тілесно, і намагався забрати дух.

І нарешті — Веніамін і Ларсен. Два різні, але рівноцінно важливі силуети у її історії. Один — шалений, некерований, але той, хто перший простяг руку, не питаючи дозволу. Той, хто кинувся на захист, не зважаючи на наслідки. Другий — стриманий, уважний, мовчазний, але справжній. Його слова були рідкісні, зате завжди точні. Він не підтримував діями, але слова його лікували. Та розмова в купальні дала трохи більше розуміння цього світу, котрий вона бачила через призму життя у храмі.

І хоч тіло боліло, і душа була на межі, Аверія в цю ніч не плакала. Вона вже виплакала все. Тепер залишилося тільки одне: вижити. Дочекатися. Бо, як би дивно це не звучало — там, на поверхні, були люди, що пам’ятали про неї.

За нею прийшли, коли сонце вже повністю піднялося над горизонтом. Його світло пробивалося у вузькі отвори між камінням, але не приносило тепла. Двоє стражників мовчки супроводжували Аверію крізь довгі коридори палацу.

Вона йшла гордовито — з піднятим підборіддям, рівною спиною, і твердим кроком. Очі її залишались холодними, навіть коли з боків линули шепіт, глузування, осуд.

Айварійка. Рабиня. Безумна.

Але вона не здригнулась.

Коли дійшли до дверей кабінету імператора, першим увійшов стражник.

— Ваша Величність... Привели служницю.

Аверія ступила всередину. Повільно, з гідністю, кожен її крок мовчки кричав: я не зламалась. Вона присіла в глибокому реверансі, як годилося — але не в знак підкорення. А в знак того, що пам'ятає, хто вона є. І звідки родом.

Імператор Генріх сидів за великим столом. Його погляд був твердим, обличчя — кам’яним. Він думав, як краще зробити. Яке рішення прийняти. Та навіть до тепер, не мав точного плану. Були варіанти. Повернути назад. Дати можливість придитись в його краї, але в віддалених містах. Чи може навіть віддати синові, як той благав. 

Але зараз. Бачучи її — занадто зухвалу, щось в ньому клацнуло. Чоловік стиснув кулаки.

Він Імператор. Той, перед ким мають склонятися, а не дивитися так, як на рівного.

— Ти знаєш, чому ти тут, айварійко?

— Ні, Ваша Величність.

— Тебе визнають у підстрікательстві, — пробасив він: — Через тебе серйозних травм зазнав Великий Герцог Антуан Сорель. Чи погоджуєшся ти з обвинуваченням?

 Дівчина припідняла куточок вуст, розуміючи — більше немає сенсу одягати маски покори. Настав час говорити. 

— Ні, Ваша Величність.

— Чому?

Вона підняла голову трохи вище. Подивилася прямо на правителя. В голосі її не тремтіло ні слова.

— Ваша Величність. Є поняття — згода на інтимні стосунки. Коли цієї згоди немає — це насильство. Його світлість Герцог Сорель відмовився мене почути. І зґвалтував.

Тиша, що впала після цих слів, була важчою за залізо. Вона не просила пощади. Лише говорила правду.

І хоч повітря в кабінеті раптом стало густим, мов перед бурею, Аверія не відвела погляду. Не тепер. Не після всього.

 — І що з цього? — голос Генріха був спокійним, майже байдужим, мовби йшлося про щось буденне.

— Я людина. І маю право... — почала вона, але не встигла закінчити.

— Поглянь на своє плече, — Імператор усміхнувся. Його усмішка була безжальною. — Ти рабиня, не дивлячись на те, ким є насправді. Княжно.

Її обличчя скам’яніло. В погляді з’явився подив, що швидко змінився образою і розпачем.

Весь цей час, що вона боролася зі своєї гордістю, він знав. Чоловік, котрий бачив її, говорив з нею, розумів хто перед ним. І, напевно, впивався своєю владою над рівною йому.

— Ви... знаєте? — прошепотіла вона. Не страх, а щось глибше промайнуло в голосі — зрада, біль, спроба зрозуміти, чому істина не змінила нічого: — Але все одно... — вона ковтнула клубок у горлі — Невже навіть рабиня не має права на своє тіло?

Імператор подивився на неї з такою холодною впевненістю, яка ламала навіть сталеву волю.

Всі думки, різні варіанти її покарання — все зникло. Тепер в його голові не було нічого, що б могло її врятувати. Зухвалість її слів змушувала приймати радикальні рішення.

— Ні, — промовив Генріх тихо, але кожне слово було, наче постріл. — Я визнаю тебе винною в підстрікательстві Його Високості принца Веніаміна.

Пауза. Аверія не ворухнулась, лише стискала пальці.

— І проголошую вирок: ти будеш зіслана в дім втіх.

— Але... — її голос зірвався, серце гупало в горлі. 

Зробивши крок, вона хотіла щось сказати ще. Добитися справедливості. Щось донести до розуму цього чоловіка, чиї амбіції занадто великі, через його владу.