Глава 19

Пахло м′ятою і вином, ще трішки нею.

Папери з провінції валялися на столі в безладі — Веніамін знову не зміг зосередитися. Тіло було розслаблене після заспокійливого, але мозок не зупинявся. У думках — лише вона. Не зваблива, не мила — а змучена, в крові, з розбитим поглядом. І щось у ньому хотіло... просто її поряд. Щоб мовчала, чи кричала, чи навіть вдарила — байдуже. Головне — була.

Та замість неї прийшла інша жінка.

Двері з тріском розчахнулися, і в кімнату увірвалася буря — у червоному, із палаючими очима. Зла Імператриця — страх палацу. Вона рідко була переповнена люттю. Та коли таке бувало — ховались всі.

— Що ти наробив, Вінні?! — голос Ізідори звучав як грім. Жіночий гнів, що болить не менше удару.

Він ліниво підняв погляд:

— О, Іза. Ти від старого? — здавалося, усміхався, але в усмішці бриніло спустошення.

— Веніамін! — різко, занадто різко, з болем, прикрикнула жінка.

— Я захистив ту, що була занадто добра до тебе, імператрице, — кинув він з отруйною ніжністю, мов жало скорпіона.

І вона здригнулась.

Бо він мав рацію. Аверія була добром у стінах, де все дихало розпадом. Її руки лікували Шарлотту краще за будь-які імперські медики. Її присутність робила дочку спокійнішою. Щасливішою. Шарлі і справді змінилася, з приходом нової служниці. І, навіть почало здаватися, що дитина цілком звичайна. Здорова. Що хвороба пішла, наче і не було цих важких років.

Але вона, Ізідора, — дружина імператора, мати спадкоємиці, жінка з владою — не змогла нічого. Нічого не зробила, коли ламали ту, що дарувала радість її дитині.

— Антуан? — її голос осів. Тепер тихий.

Веніамін знизив плечі.

— Два рази.

Чорні зіниці віддавали блиском полум′я. Він підняв погляд, дивлячись прямо у вічі жінці. Намагаючи передати їй те, що сам відчував.

— Я знайшов її не жінкою, а уламком. Вона сиділа в кутку свого ліжка, як порожня оболонка, а в очах були тільки картинки вбивства. Можливо, я б краще дістав їй трав, щоб вона сама розправилась з виродком? Було б чистіше, правда ж? Тоді той, кому ти дарувала право жити - не забруднив би руки. У всьому була б винна лише вона.

Ізідора стисла кулаки. У горлі стояв біль, а в грудях — тягар провини. Вона знала: Веніамін не просто вдарив. Він відплатив за щось, що мало бути покаране з самого початку. І за це — його тепер карають.

— Це знищить тебе, — прошепотіла вона. — Ти ж знаєш. Твоя імпульсивність. Вогонь, котрий тебе просили навчитися приборкувати.

Веніамін поглянув на неї спокійно. Занадто спокійно, аж моторошно.

— Мене знищили давно, Іза. Ти просто намагалась склеїти уламки. — він підвівся, наблизився до неї. — Та що б ти не робила - я завжди залишуся тим, кого цей дім виштовхнув. Брудом. Виродком. Псевдосином твого чоловіка.

Вона хотіла щось сказати. Але не змогла.

Бо в його очах уперше за довгий час було не божевілля.

А щирий біль. 

Той, що вона побачила в дитячих очах. Той, що змусив її підти проти правил. Той, що розтопив материнське серце. 

— Ти тепер маєш їхати. А її кинули до темниці.

У повітрі щось клацнуло. Наче зламалась пружина.

Веніамін стиха напружився — і в наступну мить один різкий рух, що змусив папери та пляшку полетіти на підлогу. Шурхіт пергаменту, дзвін розбитого скла злилися з його криком:

— От виродок...!

— Він твій батько... — тихо, але твердо, сказала Ізідора.

— Та твій чоловік, — прошипів він: — Що забацав дитину на стороні. І тепер твоя донька мучається. Через нього. Так що я ще занадто м’яко назвав його.

Її мовчання було не менш гучним за крик. Ці слова — мов лезо по оголеній шкірі.

Вони боліли. Від них боліло.

— Збирайся. Ввечері ти їдеш, — тихо, по-порожньому.

— Добре, Із. Але я хочу забрати її.

Жінка розуміла, що бажання принца даволі раціональне. Да і, в іншій ситуації, вона б може подумала про те, щоб відпустити її. Звичайно, на своїх умовах. І так, щоб не нашкодити дочці. Але зараз, те що зробив Амін - повністю попсувало плани жінки. 

Адже на даний момент - Шарлотті вже завдали болю. Айварійку забрали, і дитина наче відчувала це. Була якоюсь тривожною та мовчазною.

— Не вийде. Я не знаю, що Генріх вирішить з нею...

— Я розберусь. Я ж безумний, — скривився Веніамін.

— Ти ідіот, — зірвалася вона. — Якщо б почекав - спокійно б забрав її до себе. Поговорив би зі мною. Я б допомогла...

Він засміявся. Гірко. Обпалююче. Не від радості — від безнадії.

— І якою вона б була? — поглянув їй просто в очі. — Обгорткою без душі? Зламаною в друзки, які ніколи ніхто не склеїть? Такою як я?

Кожне слово — як крок по склу. Для них обох

— А може, стала б як моя мати? Тихо жила б, мовчки, без сліз, з дитиною від нелюда, й ненавиділа себе до смерті? Чи може вбила б себе? Згадай, Із, природу айварійську. І зрозумій, як їй важко далось рішення, випити протизаплідне. А вона випила. Обидва рази. Її устрій рухнув, а душа розбита. 

Ізідора відвела погляд.

— Повір, дружина Антуана - не така, як ти. І те дитя, якби з’явилось, вбили б ще до першого крику. А вона? Вона б зійшла з розуму… І хто б залишився тоді? Живий труп? 

Він зробив крок назад і гірко усміхнувся:

— Ах, так. Безумному мені — безумна жінка? Який ідеальний дует, правда? Саме цього б хотів батько. Хоча ні. Він хотів моєї смерті ще тоді. Тільки ти занадто мякосердечна. 

Тиша між ними стала непрохідною.

У цій тиші звучало все — біль, провина, любов, що не відбулася, і світ, де не залишилось місця для справедливості.

***

Поки у покоях Веніаміна лунали гострі слова й біль, що ховався в усмішках, Аверія неспішно йшла темними коридорами палацу. Щойно попрощалася з Шарлоттою — обійняла тепло й довго, ніби прощалась із чимось більшим. Ніби розуміла, що вже не повернеться.