Глава 18.2

— Кемаль... — його голос був хрипким, розбитим, ніби з глибини якогось внутрішнього пекла.

Двері прочинилися, і в кімнату тихо увійшов охоронець.

— І навіщо те, Амін? — запитав він, поглянувши на понівечене тіло герцога.

Веніамін не одразу відповів. Він ще стояв, мовчи дивлячись у підлогу, де розтікалася кров.

— Треба було, — ледве прошепотів він. — Поклич лікаря. Нехай підлатають…

І знову мовчання. Але цього разу — без люті. Лише безмежна спустошеність.

Як після бою, в якому ти вижив. Але вже не зовсім живий.

Веніамін палав зсередини, як вугіль під попелом. Усе тіло ще гуділо від напруження, кулаки пам’ятали хрускіт чужих кісток, а серце — як би йому не хотілося — не могло заспокоїтись. Йому було потрібне її обличчя. Її голос. Її мовчазна присутність. Як остання нитка, що тримає його над прірвою.

Але не зараз. Не з кров’ю ще теплою на шкірі. Не з поглядом, що дотлівав ненавистю.

Він поспіхом кинувся до своїх покоїв, зриваючи з себе одяг, мов панцир. Гаряча вода з душу не змивала тільки одного — відчуття того, що він знову був на межі. І ледь не зірвався. Ледь не вбив.

Коли ж, за якісь пів годии, чоловік з'явився в покоях Шарлотти, його обличчя світилося — але то була не радість. То була майстерна маска. Усмішка шаленця, що вміє ховати біль за словами й жартами.

— Ваша високість... — почала Аверія, але її перебив дитячий голос.

— Вінні! — вигукнула Шарлотта й побігла до нього.

— Просто Амін, крихітко, — відповів він, підхопивши дівчинку й закружлявши її у повітрі, наче нічого не сталося. Якби вона лише знала, з якої битви повернувся її улюблений принц. Якби знала, яким монстром він бував. Напевно, втекла б. Перестала б так радісно зустрічати брата.

— Маленька, я прийду пізніше погратись. А поки дай секундочку мені з твоєю подругою.

Шарлотта слухняно попрямувала до свого ліжечка, де прокидалися іграшки. А Веніамін повернувся до Аверії.

— Ви щось хотіли? — її голос був тривожний, обережний.

— Не світись перед Імператором, — прошепотів він, нахилившись ближче.

Аверія припідняла брови в нерозумінні. 

— Чому?

Дівчина зробила крок вперед. Щось повело її. Чи то страх. Чи то якесь переживання і відчуття вдячності до того, хто в принципі не мав їй допомагати. 

— Я ж обіцяв, що відімщу за тебе.

— Що...? — її обличчя зблідло, очі округлились. Але він не дав їй часу на відповіді.

— Все буде добре, крихітко.

Та в ту ж мить — стук у двері. Тиша розлетілася, мов скло.

Троє стражників на порозі дитячих кімнат. Обличчя — кам’яні. Та вони гарно знали, що не можна тривожити маленьку принцесу. Той що виглядав старше всіх, зробив обережний крок, заходячи в покої. Легко склонив голову.

 Та не дивлячись на учтивість, відлуння тривоги запульсувало в повітрі.

— Ваша високість, принц Веніамін, — заговорив стражник, піднявши погляд карих очей прямо на Аміна. — Його Величність викликає вас.

І тоді Веніамін натягнув усмішку, наче цирковий клоун — яскраву, але порожню. Його не хвилювала ця ситуація. Саме чогось такого він і чекав. Зову батька, котрому дуже швидко доносять про його поведінку в цьому чортовому палаці. 

— Іду-іду, Джейкі, — весело кинув він, і кинувши останній погляд на чорняву, що стояла тихо, наче миша: — Я ще прийду, крихітко!

І зник за дверима, ніби залишаючи у кімнаті шматок свого серця. Чи душі? Чи може на цей раз, залишивши весь здоровий глузд. Хоча. Напевно, з ним він попрощався, коли зустрів Аверію в тому злощастному коридорі. 

Айварійка залишилась наодинці, втупившись у зачинені двері, за якими щойно зник Веніамін. Серце билося швидше, не від спокою, а від чогось іншого — важкого, тривожного, незрозумілого.

Чому їй раптом стало страшно?

Вона зігнулася, стиснула пальці на колінах, намагаючись розібратись у собі. Перед очима постала інша картина — той перший погляд, якого вона боялася. Його голос, що змушував стискатись усередині. Руки, що колись лишили сліди на її шиї. Він був монстром. Хижаком. Тим, кого слід було уникати навіть у думках.

І чому тепер болить за нього?

Її плечі затремтіли. Не від холоду. Від усвідомлення того, що за останні дні усе стало іншим. Монстр схилив голову. Монстр подав руку. Монстр... став людиною.

Людиною, яка без слів зрозуміла її біль. Яка принесла ліки, замість вимог. Яка мовчки лишила її саму, даючи вибір. Яка не вимагала вдячності — лише віри, хоч на мить.

А тепер він пішов туди, де вже чекає небезпека. І не зрозуміло одне, для чого він це зробив. Для чого пішов мстити за ту, що відмовляє йому. За ту, що не підкорюється.

Ця думка пробила її наскрізь. Вперше за час в палаці вона відчула страх не за себе, не за Алін чи Шарлотту. А за нього. За того, кого вчора ще вважала ворогом. За того, хто чомусь в її очах став... близьким.

Аверія обійняла себе руками, намагаючись вгамувати тривогу. Але тривога не вщухала. Вона неспішно підійшла до тахти, сіла та лише мовчала. А всередині зріло нове усвідомлення: світ більше не чорно-білий. І її світ — тепер з відтінками, які болять.

Шарлотта, хоч і була ще дитиною, відчувала все тонше, ніж багато дорослих. Її великі очі не пропустили жодного тремтіння в голосі няні, жодного болісного поруху. Вона, мов кошеня, обережно підповзла до Аверії, торкнулась її руки і, не вагаючись, пригорнулась до грудей. Тепла, щира, маленька — і водночас така серйозна у своїй турботі.

— А... що буде з Вінні? — прошепотіла вона, наче боячись почути відповідь.

Аверія здригнулась, повертаючи на неї наповнені переживаннями очі. У душі вирувало все — біль, страх, надія, і ця маленька долонька на грудях була як якір, що не давав потонути в емоціях. Вона обійняла дівчинку міцніше, ніби намагаючись уберегти її від усього злого світу. Легко провела по золотавій макушці, та ховаючи за посмішкою всі свої емоції, заговорила.