Глава 18.1

Аверія повільно розплющила очі.

Стеля над головою була чужою — темна, з різьбленими балками, між якими затишно причаїлася тінь. Повітря в кімнаті пахло сухими травами, деревом і чимось гіркуватим — можливо, залишками ліків. Голова була важка, наче набита ватою. Все навколо сприймалося ніби крізь серпанок.

Вона поворушила пальцями, торкнулася тканини під собою. Постіль — м’яка, не така, як у служницькій кімнаті. Тепліша. Вища. Не її. І ця тиша… надто глибока.

Спершу в пам’яті виникли розмиті фрагменти — хтось її ніс… Чоловічі руки, притиснуті до грудей. Темрява. Голос, що змушував пити щось гірке… Потім — алкоголь… Віскі? А далі спокій. Порожній сон без образів. Без криків. Без болю..

Раптово спогади вдарили з силою буревію. Сорель. Його руки. Ліжко. Біль. Приниження. Сльози. Веніамін. Його голос. Його погляд. Спокій. Захист.

Вона різко сіла, відчуваючи, як тремтять пальці. Ковдра зісковзнула з плечей, оголивши тонку нічну сорочку, трохи розірвану, просочену запахом чоловіка. Не Антуана, слава Богині. А того іншого — спасителя, що витягнув її з омуту безнадії.

Очі заметалися кімнатою, шукаючи небезпеку, хоч інстинкт підказував — тут її наразі не чіпатимуть.

Повільно, наче звір, що вийшов із лігва, Аверія опустила ноги на холодну підлогу й обережно підвелася.

Кімната була просторою, але аскетичною. Темні стіни, грубий камін, невелика дерев’яна шафа з зачиненими дверцятами. Лише одне вікно, через яке лилося блякле ранкове світло. На столику — бутиль з водою, кубок, залишки ліків у скляному флаконі.

Жодних прикрас. Нічого особистого. Похмуро, зате спокійно. Тут не було місця для зайвих емоцій — лише функція, виживання, тиша. Людина, що тут живе - не частий гість цих кімнат. 

Аверія вдихнула глибше, змусила себе зробити крок. Потім ще один. Скільки в неї буде часу — вона не знала. Але принаймні зараз її ніхто не чіпає. І вона жива.

Її пальці легенько торкнулися паперу — щільного, жовтуватого, з чорнильними нотатками, які вона не змогла прочитати. Через почерк, розмашисто-рваний. Через слова, що були дивно скорочені.

Робочий стіл був захаращений, але в кожному куточку безладу проглядалася логіка: флакони з залишками настоянок, кілька трав’яних згортків, металева лупа, ножик для зрізання кори. Це місце єдине, що мало душу. Воно жило на межі науки та інстинкту, і щось у цьому впізнавалося. 

Та її зосередженість обірвалася в мить, коли почувся стукіт. Двері одразу прочинилися. Аверія різко обернулася, завмерши, ніби звір у пастці.

На порозі стояв Веніамін. Без мундиру, у простій сорочці, з легкою усмішкою, що видавала втому, але й якесь тепло.

— Доброго ранку, — сказав він спокійно. — Надіюсь, ти виспалася.

Дівчина стрімко відступила, наче її застали зненацька на чужій території. Поспіхом кинулася до ліжка, схопила ковдру і накинула собі на плечі, ховаючи тіло. Її очі світилися тривогою.

— Я… Що я… — голос тремтів, обірваний і глухий.

Веніамін підняв руки, ніби показуючи, що не становить загрози.

— Все добре, — м’яко відповів він. — Ти була втомлена. Ніч пройшла спокійно. Я нічого не зробив, якщо ти про це. Хочеш ще трохи ліків? — він злегка нахилив голову, оцінюючи її стан.

У голосі не було знущання, лише стримана турбота — як у того, хто знає, як легко зараз може зламатися крихка межа спокою.

Усе довкола здавалося далеким і розмитим. Голова важка, думки плутані. Тіло боліло — кожен рух нагадував про те, що сталося. Аверія сиділа на краю ліжка, притискаючи до себе ковдру, немов ту останню нитку безпеки.

Веніамін мовчки підійшов. У руках — дві знайомі бутильки. Одна така, що спливала з вчорашньої ночі — заспокійливе, що заглушає бурю в голові. Інша — з темного скла, з гірким присмаком рішень, які не хочеш приймати. Такий в перший раз їй приніс камергер Юс. 

— Прийми, будь ласка, — м’яко сказав він. — Це тобі потрібно.

Потім кивком вказав на сукню на спинці крісла.

— Можеш переодягтись, привести себе до ладу у ванній. І… Шарлотта чекає на тебе. Їй дуже потрібна її найкраща подружка. В гарному настрої, та з посмішкою, котру не зіпсують мить минулого.

Він не чекав відповіді. Тихо зачинив за собою двері, залишивши її в тиші.

Аверія довго дивилась на пляшечки. Айварійська природа в ній протестувала — не втручайся, не чини опір природі. Але страх. Гострий, липкий, нестерпний страх перед тим, що могло оселитися в її тілі, перемагає. Вона не хоче жити в очікуванні. Не хоче ще одного болю. 

З тремтячими руками вона приймає ліки. Потім — повільно піднімається, бере сукню і заходить до ванної. Там, у тиші й парі, довго хмиває з лиця все, що змогла стерпіти. Кожен рух — як ритуал очищення. Кожен вдих — спроба повернути себе. Стоячи під струями, що стікали з невеликого лею в стіні, вона згадувала все що було. Дозволила собі проливати сльози, що могла приховати вода.

Їй потрібно було більше часу, щоб почати відчувати себе трохи чистішою. Пів години, і Аверія виходить з ванної, закутана в величезний халат. 

Кілька митей, і вона одягається. Сукня, котру для неї залишили, обіймає її тіло, і в ній вона нарешті відчуває себе захищеною. Дівчина востаннє дивиться на себе в дзеркало. Очі втомлені, але рішучі.

Вона виходить з кімнати й прямує знайомими коридорами — туди, де чекає Шарлотта. Бо поки є хтось, кого треба обійняти — є сенс жити.

***

У коридорах було тихо, лише кроки розносилися луною між кам’яними стінами. Веніамін ішов, мов навмання, але кожен його рух був точним. Руки стиснуті в кулаки. Усередині кипіло.

Він не планував цього. Ще зранку переконував себе — стриматися, зважити все. Але коли побачив Сореля, спокійно розмовляючтго з батьком — самовдоволеного, байдужого, такого ж мерзенного, як і завжди — щось у ньому зламалося. Кров закипіла, і вже ніщо не могло зупинити його.

Кемаль, мов тінь, ішов позаду. Їхній зв’язок був мовчазним і відточеним роками. Достатньо одного погляду. Один натяк — і охоронець Сореля вже без свідомості, затягнутий у кут.