Глава 17.2

— Своїми руками ти можеш знищити всіх ворогів - якщо не будеш в статусі рабині. А зараз мовчи і не відсвічуй. Ти не маєш того, що потрібно для красивого бою, з якого ти вийдеш переможницею. Не маєш влади, сил, та союзників. Окрім мене…

— Але…

— Ти мене зрозуміла? 

— Так…

Аверія мовчала, її очі ще довго палали, поки вона повільно, з важкістю, не лягла на ліжко. У ковдрі вона здавалася маленькою й вразливою. Та в середині буря не стихала. Вона хотіла бою. Хотіла знищити. Відстояти своє право. Але слова Аміна були раціональними. Треба набратися сил. 

Зможе вона це зробити? 

“Я йтиму за цієї метою. 

Зроблю все, щоб більше не бути рабою…”

— А тепер лягай на ліжко і спи.

— А ти? — прошепотіла вона, прикриваючи очі, та неспішно провалюючись в сон.

А що він? 

Чоловік опустив голову, ховаючи погляд, в котрому спалахувала злість, бажання нищити, та щось нове - переживання. 

— А я піду потісню Ларса. Думаю він виділить мені диван. 

— Дякую… — її останні слова, перед тим як заснути, звучали майже як марення.

— Розрахуємось, — сказав чоловік, забираючи пустий бокал, та ставляючи його на невеличку тумбу коло ліжка.

Ще кілька десятків хвилин він мовчки сидів коло неї. Дивився на трохи неспокійний сон дівчини. Як її вії тремтіли. Як грудна клітина почала більш спокійно здійматися, кажучи, що дівчина заснула.

Хотілось прилягти поруч. Обережно доторкнутися. Чи, навіть, пригорнути її до себе. Сховати в обіймах. І принц не розумів, чому такі відчуття в нього виникають лише коло неї. Це дивувало, спантеличувало. 

Одна частина Аміна тягнулася до Кет… ні - Аверії. Друга ж - кричала: “Біжи!”.

Веніамін встає з ліжка. Робить неспішні, тихі кроки в бік дверей. Залишає її саму. У кімнаті — тиша. Аверія вже спить, згорнувшись клубочком на його ліжку. Погляд чорнявого безумця ще раз ковзає по її обличчю, перш ніж він обережно ступає в коридор, обережно прикриваючи двері.

У тіні біля входу до його кімнат стояв молодий чоловік — Кемаль, його мовчазний, завжди присутній охоронець. П'ять років разом, п’ять років мовчазної вірності. Дружби. Того, що переросло в довіру.

— Ніхто не входить і не виходить, — коротко кидає Веніамін, зупиняючись на мить. — Захисти її. Як мене.

Кемаль мовчки киває, обличчя його кам’яне, очі пильні. Ці слова - більше, ніж наказ. Це - клятва, прохання.

Веніамін іде. Не поспішає. Але кожен його крок тяжіє, мов готовий вибух. Його тіло тримається рівно, але всередині - лють. Та, що роздирає груди, б'є в скроні. Він думає про Сореля. Про його брудні руки. Про те, як він пішов би в цю мить до покидька, щоб прямо зараз… Вбити? 

Ні.

Чоловік не мав права зробити настільки імпульсивну річ. Адже тоді, він не допоможе ні дівчині, ні собі.

Спершу — Ларсен.

Веніамін швидко спустився на поверх нище. Йшов коридорами, як демон, що вийшов на полювання. Його очі не дивились ні на стіни, ні на мовчазних стражників. Просто йшов туди, де зможуть втримати його лють. Де є людина, котра має важелі впливу. 

Він штовхає двері, не зупиняючись. Входить в кімнату з шумом.

— Що ти тут робиш, Амін? — почувся сонний голос Ларсена з темряви, його тіло ще розслаблене ніжилося в ліжку.

Ларсен вже з годину спокійно спав. Відпочивав після трохи важкуватого дня. Надіявся, що за кілька днів зможе відправитися в дорогу до Загірр′я. Проблеми на рідних землях з′явилися різко.

Та зараз, він протирав очі, надіючись що Веніамін - всього навсього гра його уяви.

— Мені потрібно напитися, — кидає Веніамін, і його голос надтріснутий. — І щоб хтось не дав мені зробити дурницю.

— Що сталося?

— Пам'ятаєш ту чорняву айварійку?

Ларсен пам′ятав. 

Іноді згадував ту їхню розмову в купальні. Її спину, вкриту кривавими шрамами. Та слова про свободу. 

Такі наївні.

— Ту, що як дика кішка відбивалась від тебе?

— Ага.

Веніамін швидко підійшов до стола, коло вікна. На ньому, наче чекаючи саме на незваного гостя, стояла пляшка з алкоголем. Віскі чи ром? Все одно що. Головне, щоб він зміг розслабитися. 

— І яка відмовилася з тобою спати? — знову нагадав Ларс, припідіймаючи куточок губ, та спускаючи ноги з ліжка.

— Угу.

Кілька секунд — тиша. Потім Ларсен різко підіймається з ліжка, вже повністю прокинувшись. Підходить до друга, і дивиться в його вічі. 

Знайомий блиск говорив про одне - все дуже погано. 

— Що сталося? — його голос - глухий, насторожений.

Веніамін зводить на нього очі, в яких кипить усе невимовне.

— Антуан Сорель взявся за старе.

— Зґвалтував?.. — тихо, майже шепотом, як удар.

Веніамін лише дивиться. Цього досить.

Імперський наслідник мовчав, присівши на край столу, і відкриваючи пляшку. У кімнаті Ларсена панував напівморок, і лише тьмяне світло лампи кидало відблиски на різьблені балки стелі. 

Амін прикрив на мить очі, роблячи ковток. Він зітхнув і нарешті заговорив:

— Так. Я знайшов її в край жахливому стані. Напоїв своїм заспокійливим… та віскі. Тепер дівчина спить.

Пальці Ларсена різко стиснулись в кулаки.

В голові вирували думки. Вона... ця дівчина. Кетелін. Айварійка. Чужа — але водночас наче рідна. Зовні ніжна, навіть тендітна, але в її очах — вогонь, мов у воїтельки зі Східного материка. В ній було щось, чого Ларсен не зустрічав у жодній — ні з рабинь, ні з аристократок.

І це подобалось йому. Блондина тягнуло до тієї дівчини. Вона змушувала задуматися над його життям.

— Що робитимеш? — тихо спитав Ларсен, ніби боячись почути відповідь.

— Потрібно поговорити з тим виродком, — буркнув Веніамін. — І думаю, заберу її до себе. Гірське повітря. Спокій. Може вона все-таки прийме мене.