Глава 17.1

Покої Веніаміна зустріли їх прохолодною тишею. Мінімалістичні, з темними шторами на вікнах і кількома книжковими полицями. Ці кімнати здавалися аскетичними - без зайвого затишку, але в кожній деталі відчувався порядок і прихована тривога господаря. На темному дерев'яному столі - кілька флаконів, недописані нотатки, старі книги з закладками. Повітря було прохолодне, ледь пахло м'ятою і димом.

 Амін обережно посадив дівчину на ліжко, застелене чорно-сірою ковдрою, і без слів пішов до шафи біля вікна. Звідти, відкривши невелику шухлядку, дістав невеликий скляний бутильок з густою рідиною кольору мокрого бурштину. 

— Один ковток, — підійшовши до неї, проговорив чоловік.

— Я... н-не... б-буду...

— Це хороше заспокійливе, — його голос був спокійним, але владним. Чоловікові потрібна була від неї покора. Саме зараз. В цей момент. — Тобі стане краще і ти зможеш мені все розповісти. 

— Н-не... Б-буду… — вперто прошепотіла Аверія.

Веніамін заричав, відкрив пляшечку, та взявши її за щоки, змусив підняти голову вище та влив в дівчину ліки. І нехай це було ще одним насиллям до неї. Нехай він зробив боляче - та це потрібно було. 

— Кхе-кхе… — все-таки проковтнувши гіркувату рідину, вона с легким страхом подивилася на нього: — Щ-що там? 

— Ямхан та цветарін. Це допомагає мені, так що тобі точно стане легше. 

— Д-дякую…

Він сів навпроти, спершись ліктями об коліна. Його очі дивились уважно, але без тиску.

— Хто? 

Чорнява підняла ноги на ліжко, притискаючи їх до себе. Тиша знову заполонила. Лише подих, ледь чутний та гіркий. А потім слова. Майже не відчутні.

— Я не знаю… 

Та вона знала. Лише не хотіла говорити те ім'я. Розуміла, що якщо промовить - змусить свою душу затріпотіти і розбитися до кінця. Або ж викличе цим чортового демона безодні. 

— Добре... Посиди поки. Я покличу Ларса…

Аверія здригнулася. Вперше за весь час її погляд ожив - дівчина кволо підняла голову, та подивилася прямо у вічі чоловікові.

Ще одному звіреві цього палацу. 

— Ні… Не клич його… — прошепотіла.

В очах Веніаміна промайнула лють. Холодна, бентежна. Він хотів би зараз заричати, переповнений гнівом. Але не міг. Стримувався. Щоб ще більше не налякати її. 

Чому в такий момент вона все таки думає про нього? Чим він краще? Наслідник гірців! Чому вона не хоче показатися йому такою - зломленою? 

— Добре. Вперта віслючка, — проричав чоловік.

Тиша знову оповила кімнату. 

За пів години дівчині і справді стало краще. Дія ліків стала відчутною - дихання Ави вирівнялося, м'язи поволі розслаблялися, погляд став трохи спокійнішим. Вона відкинулась на спинку ліжка, закриваючи очі.

Чоловік весь час мовчки спостерігав. Він чекав, коли ліки подіють.

— Тобі краще? 

— Так. 

— Вина? - запропонував.

Аверія припідняла куточок вуст. Вона зручніше розмістилася на ліжку, сховавши ноги під тканину свого простирадла, без котрого відчувала себе в небезпеці. 

— А є віскі? — привіткривши повіки, промовила дівчина.

— Ахаха... Зараз дам. 

Веніамін не став питати вдруге. За хвилинку в його руці опинилася вузька пляшка зі старою етикеткою та два скляні келихи. Чоловікові хотілось якось відволікти її, та розумів одне - потрібно питати. Поговорити, щоб дізнатися, що робиться в її голові.

— А тепер розповідай, — передаючи келих з алкоголем.

Тиша в кімнаті була щільною, мов ковдра. Аверія продовжувала сидіти на ліжку. Її очі блукали десь повз стіни - погляд, що не бачив реальності, лише уламки спогадів. 

Чому я? - роблячи ковток жгучого напою, думала вона - Хіба є щось у мені таке, що викликає в чоловіків жадобу? Чи може в душах таких створінь, котрі можуть знущатися з людей, просто гниль, яка тягнеться до світла, щоб його погасити? 

Внутрішній голос шепотів отруйно: Ти невідоме звірятко, красиве, бажане через свою сутність. І багато хто хоче зробити тебе іграшкою. Навіть Веніамін, що тобі допомагає. 

Частина дівчини продовжувала брикатися, пручатися. Вона ще жевріла.

— Я не знаю, хто то був…

Веніамін, що весь час, поки дівчина думала, мовчав - обережно нахилився ближче. Та не помітити напругу в тілі чоловіка - не можна було.

— Як він виглядає? 

Пальці дівчини міцніше охопили бокал. Шкіра на кісточках побіліла. Аверія ковтнула повітря, зусиллям вичавлюючи з себе слова:

— Високий. Чорноволосий. Тучний. Герцог. Торкався… як…

Вона замовкла, і видно було, як її затоплює хвиля тривоги. Плечі здригнулися. Веніамін не відривав від неї погляд. Обережно підсів ближче, та протягуючи руку, майже невагомо провів по голові. Підозри, як мухи, заполонили його голову. 

— Ти була в його покоях? 

Слова вирвалися спонтанно. І відповідь також.

— Т-так... В перший раз все було в нього… Я лише принесла вино…

Аверія змовкла. Наче проковтнула крик, котрий так і рвався назовні. Очі чоловіка потемніли. Він завмер, мов статуя. Та десь глибоко всередині в ньому щось розривалось. Кров повільно відступала з обличчя, а в очах з'явилося знайоме безумство.

— Так він вже робив… це… до сьогодні? — прошепотів він, ніби сам до себе. Голос хриплий, напружений.

— Т-так.

Його лють була тиха, але страшна - не блискавка, а палаючий вогонь, що готується пожерти все на своєму шляху.

— Хто знає? — голос Веніаміна був тихим, знову все той же майже шепіт. Та в ньому дзвеніла напруга, як у струні перед зривом.