Глава 16

За кілька днів. 

Рани ще щеміли, але життя продовжувалося - зібране, вивірене, мов церемоніальний ритуал, що не дозволяв впасти.

Аверії стало трохи краще. Вдень вона трималася: Шарлотта змушувала на якийсь час забути про все що сталось. Вона стала вогником, котрий зігрівав та тягнувся до зальодянілої душі. Усмішка дівчинки, її безпосередність, її щира цікавість до казок - все це рятувало.

Та ночі лишалися іншими. 

Темними. Тяжкими.

Коли світ стишувався, жахи поверталися. Не з вигуками чи кров'ю - ні, - а з тишею. Такою, в якій чути кожен подих, кожне стискання серця. Вона часто прокидалася раптово, з диханням, що не слухалося, зі спазмами в шлунку. В такі моменти, вона знову ховалася під ковдрою, мов дитя, щоб вивчати темряву в своїй голові.

Та дні продовжували йти.

Все йшло спокійно. Хоча були зміни в роботі. Айварійці заборонили приходити за покликом будь кого, окрім Імператриці та принцеси. Навіть поміч на кухні довелося залишити до найкращого часу. Її не чіпали. Да і весь час вона проводила чи в кімнаті Шарлотти, чи в парку разом з охороною, чи в себе. 

 Цього вечора вона переодягалася мовчки.

Алініель не було.

Дівчина вже який раз поспіль проводила ночі в обіймах Веніаміна. Це нервувало Аверію. Вона намагалась поговорити з рудою. Але та майже що разу говорила лиш одне - що він її забере. Що нарешті стане вільною, як тільки прекрасний принц забере її в свій палац на кордоні зі сходом. Це не могло не вибішувати. Але в відьмачки вже не було сил ні на що, там більше - намагатися змінити думку Алін. Досить думати про неї, чи когось ще.

Краще про себе.

Чорнява неспішно розчісувала волосся, дивлячись в вікно на похмурий, схований за вечірньої пітьмою сад.

Аж раптом - стукіт. 

Глухий, наполегливий. Вона застигла.

Двері різко відчинилися. Аверія надіялась, що це Алініель. Що вона повернулась. Відмовила безумному сину імператора. Чи, може хтось з інших дівчат. Чи Юс? 

Але - ні.

На порозі стояв її кошмар. Антуан Сорель. Знову.

Його погляд - розпалений. У зіницях знову те саме. Голод. Не тілесний. Хворобливий, нестерпний.

 — Я кликав тебе, дівчинко, — сказав він рівно, хоча в голосі вже глибоко ворушився гнів: — Але ти не прийшла. Хіба так поводяться з тими, хто обирає тебе? Хто дарує свою прихильність.

Аверія кілька секунд мовчала.

— Ви не маєте права мене чіпати! Імператриця... — прошепотіла вона, намагаючись приховати нервовість.

— Вона нічого не зробить. 

Дівчина попятилась. Тіло її витягнулося в напрузі. Дихання сповільнилося. І лише холодний страх знову проростав в хребті.

— Я ж думав, що після минулого разу… — він зробив крок вперед, зачиняючи двері за собою: — Все стане легше… Але бачиш, я знову тут. І я знову тебе хочу.

Вона зробила крок назад. Ноги почали тремтіти. 

Його сила, вага, чортова влада в цьому проклятому палаці - це все сильніше за неї. 

Аверія закричала, хоча навіть і не планувала. Його рухи змусили мимоволі зірватися голосу з вуст. Та чоловік реагував швидко, підскочивши до неї та закриваючи рукою рота. Вона намагалась вириватися. Та він був в два рази більший. Знову удар. Старі синці тільки починали сходити, та вже з'являлись нові.

В очах Антуана не було жалю. Лише злісний голод, що не зник, а лише загострився. Він звір, котрий не наситився, і знову хоче тримати у владі загнану жертву.  

І знову насилля. 

Її тримали, затикаючи рота, та не дозволяючи кричати. Руки над головою. Чоловік знову підіймав сорочку догори, змушуючи тканину тріщати, розводив тоненькі ніжки, залишаючи на її бедрах синці.

Знову біль. Тупий, звичний, мов різкий порив вітру в незахищене обличчя. 

— Хороша кішечка. Люблю таких… 

Час тягнувся в'язко, мов смола. Але минув. Сорель пішов за півтори години. Подарував їй тишу. Нарешті. 

Та на цей раз залишив на столику кілька золотих монет. 

Відкупився. Чи навіть заплатив - як дівчині з публічного будинку.

Вона лежала на зм′ятому простирадлі. Напівоголена. Знову вся в гірких сльозах. Та сьогодні в її очах не було тієї порожнечі чи беззахисності. Була лише лють. Лише гірка ясність та жага. Лише бажання вбивати. Зробити так, щоб кривдник більше ніколи не зміг простягнути свої брудні руки до неї.

Він не зламає мене. Ніколи більше. 

Думки вирували. Її свідомість, хоч і стомлена, почала обертати знайомі образи - не сльози, а отрути. Не сором, а плани.

Аверія почала думати над тим, що може зробити. Згадувала різні варіації ядів, котрими могла б закінчити свої страждання. Більшість з них вона не могла зробити. Частини трав знайти тут не можливо. А те що можна... Треба допомогу. Треба щоб їй знайшли потрібні інгредієнти.

Ава на мить навіть відчула перед носом запах сушених коренів кропивника. Перед очима наче бачила, як відвар із листя срібної м'яти, після закипання, змінює колір. А до вух наче долітав звук краплин, коли добувалася витяжка з білої орхідеї, яку збирали лише вночі. 

Кожен інгредієнт, про котрий вона згадувала - мов частина надії. Мов відповідь на єдине питання: Як себе врятувати?

Вона ще не знала, як саме… але знала: він заплатить!

За кілька годин повернулась Алініель.

Рудоволоса була в гарному настрої, з розпатланим волоссям та порозовілими щічками. Ці години в компанії з чоловіком - приносили їй легке задоволення та надію. 

Настрій був чудовим.

Та, варто було відьмачці ступити в середину кімнати - усмішка зникла. Алін, побачивши в якому стані подруга - вскрикнула. 

Аверія сиділа в кутку ліжка, закутана в ковдру, нерухома, мов статуя. Очі її дивилися в нікуди, порожні, зосереджені не на зовнішньому світі, а на чомусь глибоко в собі. Тіло напружене, ніби чекало на наступний удар. Її стан був чимось схожим на транс, в котрий іноді входили айварійки. Вона не чула нічого. Не бачила. І зараз, навіть якщо все палатиме вогнем - Аві буде все одно.