Глава 15

Слуга, поклонившись, підійшов до айварійки. Обережно допоміг піднятися на ноги, та накинув на неї простирадло.

Закутавшись, Аверія зробила невпевнений крок до дверей, та пошатнулася. Гілар обережно, майже співчутливо підтримав її, та допоміг вийти з герцогських покоїв. Лише його погляд залишався тьмяним, відстороненим - як у того, хто бачив це вже не раз. Хто звик. І приймав все, що стається - як данину.

— За що? — тихо прошепотіла чорнява. Її голос ледь тремтів, надтріснутий, як фарфор після удару.

Аверія не була наївною. Знала історію, розуміла, що в будь які часи насилля - звична річ. Чи то війна, або напади. Чи те, що сьогодні спіткало її. 

— Таке буває у палаці, — буркнув, і не глянувши більше в її бік, рушив уперед, ведучи вузькими нічними коридорами. 

Буває? 

Але ж треба щось змінювати. Імперія - не збірна солянка дикарів. Це велична держава, котра має боротися з таким. Де люди мають відчувати безпеку. 

Аверія неспішно йшла за чоловіком, стискаючи руки в кулаки. Щока віддавала пульсацією. Тіло нило. Все що хотілося - залізти в гарячу воду та смити з себе весь бруд. Доторки. Це відчуття його пальців на шкірі. 

Бридко.

— Ненавиджу... 

— Ти звикнеш... 

За п'ятнадцять хвилин дівчину підвели до потрібної кімнати.

Коли двері зачинилися за спиною, Аверія ледве дійшла до ліжка. В кімнаті було порожньо - Алініель, як зазвичай в останні дні, була відсутня. Напевно, знову проводила час з Веніаміном. І, хоч раніше чорняву дратувала поведінка подруги - дівчина зраділа. Не хотіла свідків, не хотіла питань. Не зараз.

 Вона здерла з себе пошматовану сукню, як щось брудне, що обпікає шкіру. Швидко направилася до ванної, де взявши мочалку, та намочивши її - терла шкіру до почервоніння. За хвилин двадцять, Аверія вийшла з маленької кімнатки. Обережно залізла під ковдру з головою, згорнувшися клубочком, ніби могла зникнути в тій темряві.

Та самотність, котра була їй так потрібна, тривала не довго.

Двері відчинилися з легким скрипом, змушуючи підірватися з місця, та зі страхом в очах подивитися на гостя.

Юс зайшов до неї, тримаючи в руках невелику тацьку з кількома мініатюрними пляшечками. Сивочолий, з гострим обличчям і поглядом, що бачив занадто багато.

Він підійшов повільно, не наближаючись надто близько. 

— Кет... Мені доповіли, — сказав тихо, ставлячи на невеликий столик між ліжками тацю. — Обезболююче, — показав на світлий флакон, а перевівши руку на темний, додав: — І ще одне… кхм… 

— Хочу вмерти… А не це все… — сильніше притискаючи до себе ковдру, прошелестіла вона. — Краще яду…

Камергер лише покачав головою, прикриваючи повіки.

— Життя одне. Ти переживеш. Все буде далі добре, — чоловік відійшов до дверей: — Випий, поки не пізно, — покидаючи кімнатку, додав він, тихо прикриваючи за собою двері.

 Аверія знову залишилася на одинці. Але тепер темрява здавалася ще густішою, а тиша - ще важчою.

***

 Ніч була розірвана. Не сном - уламками свідомості. То спалахували перед очима страшні сцени, що не давали спокою. То важкість тіла знову повертала її до того моменту, де здавалося, вона втратила себе. Аверія провалювалася у півдрімоту, яку щоразу розривала то тривога, то спазм болю, то важке дихання. Її тіло кидало то в жар, то в холод, а серце билося уривчастою безладністю. 

 Ковдра, в яку вона була закутана, стала наче фортецею. Єдиним, що хоч якось відділяло її від навколишнього світу. Вона мовчки зтискала флакон з другим зіллям, та довго не наважувалася його випити. Лише під ранок, відкинувши суперечливість думок, ковтнувши гірку рідину, трохи ослабла, відчувши тимчасове полегшення. 

 І навіть заснула. На кілька годин, неспокійно. З затиснутими в кулаки пальцями й наче зламаною постаттю.

 Та ранок мав колись початися.

В кімнату постукали.

Аверія здригнулась, і закутавшись в ковдру, прижалась до стіни. Двері відчинилися, пропускаючи до середини Імператрицю.

Її срібне волосся було зібране недбало, а погляд - не властиво м′який, майже зболілий. Вона мовчки оглянула рабиню: бліде обличчя, подряпини та синці, на відкритих ділянках шкіри, зіпсутий одяг на підлозі в кутку.

— Кетелін... — жінка сжала свої тонкі пальчики в кулаки. 

— В-ваша В-величність... Я... Я зараз зб-берусь і п-прийду д-до Шарлотти… — поспіхом прошепотіла дівчина, намагаючись встати на ноги. Очі її були трохи червоними, з пустотою всередині. Та вона навіть зараз намагалася триматися. 

Вона не хотіла залишатися однією. Вистачило цієї ночі. Повної страхів та переживань. 

Аверія наче взяла себе в руки. Обережно злізла з ліжка, нарешті стала на ноги. Вони здавалися їй ватою. Пухкою, та не тримаючою. Але дівчина трималася, знову показуючи свою внутрішню силу. 

Не дивлячись на те, що сталося - все ще міцна. З тріщинами. Але ще не зламана.

— Не треба. Ти маєш відпочити. І вона зараз з Веніаміном. Вони відпочивають. Тому можеш не переживати… — заговорила знову Ізідора, та додала зовсім тихо: — Юс розповів мені… І я хотіла побачити тебе. 

— Ні. Я... Я маю, щось робити... Щоб не... Не думати, — поспішно почала Аверія. Але за мить, змінила тон голосу, наче взмоливши: — Можна я повернуся до роботи? Якщо ви не будете заперечувати. Мені… Це потрібно. 

Ізідора все таки кивнула, в сумній посмішці припіднявши куточки вуст. В очах жінки промайнула повага.

  — Якщо це твій вибір, я не проти. Головне, щоб на Шарлотту це ніяк не вплинуло, — жінка підійшла ще ближче, ховаючи руки за спиною: — Хто то був? 

— Н-не важливо, моя Імператриця. Я... Все добре. 

Добре? Невже? 

Аверія була блідою. Наче осунулась. І жінці було важко дивитися на дівча. Вона здавадлася зараз маленькою, як Шарлі. Кришталево невинною. І материнське серце чомусь боліло.