Глава 14.2 *читати з обережністю

⚠️ Увага! У цій главі присутній опис сцени насилля (емоційного та фізичного), який може бути важким для сприйняття.
Якщо подібні теми є для вас тригерними, раджу читати з обережністю або пропустити цей фрагмент.
Сцена не містить відвертих описів, але має психологічно складний підтекст.

За кілька годин

Ніч опустилася на палац, загортаючи його в оксамитовий морок і стишуючи кроки стражі до майже непомітного шороху. За товстими мурами, в одному з бічних крил, ще не згасло світло - в покоях Антуана Сореля.

Вино вже давно зігрівало його кров. Страва охолола на столі, залишена недоторканою - апетит герцога був спрямований зовсім в інший бік. Він сидів у напівтемряві, гойдаючись у глибокому кріслі, а в пальцях обертав перстень із чорним каменем.

Образ не виходив з його голови.

Айварійка.

Чорноволоса, із диким блиском у зелених очах й з тривожною гордістю у поставі. Зовсім не схожа ні на служниць, ні на рабинь. Да навіть на придворних панянок не дуже походила. Вогонь, захований у лід.

Він пригадував, як кілька годин тому, спустившися до саду після розмови з Генріхом, застав там невелику процесію. Імператриця, малелька принцеса та… вона. Випадковий дотик - принаймі, так здавалося з першого погляду - до зап′ястка дівчини зродив у ньому щось первісне. Тепле, тваринне бажання, яке він не відчував роками. Погляд дівчини зустрів його - відчужений, обережний. Ніби вона відчула все. 

Тепер, коли ніч змила денний етикет і залишила його сам на сам із собою, Сорель більше не стримувався.

— Гілар! — крикнув він, і двері майже одразу прочинилися. — Приведи мені одну з нових рабинь Імператора. Чорняву. Як її... Кет! — проговорив герцог.

Слуга, хоч і звик до господаря, завмер на мить. Він давно не бачив в погляді чоловіка блиск хтивості. І краще б стільки ж не бачив.

— Слухаюсь, ваша Світлість, — слуга поклонився. 

Гілар мовчки зник за дверима.

Сорель відкинувся в кріслі, відпив вина просто з пляшки й усміхнувся сам до себе. У нього було багато титулів, влади… Але такої жаги володіти, як до цієї дикої квітки, він давно не відчував. 

І десь далеко в глибині, у мороці його свідомості, щось тихо попереджало. Але пекельне бажання заглушало цей голос.

Минуло двадцять хвилин, як двері до покоїв Сореля знову прочинилися. Аверія ступили всередину обережно, несучи піднос із вином та фруктами. Вона опустила очі, як то мало бути. Неспішно підійшла до столу, поставивши тацю на стіл, не торкаючись нічого зайвого.

— Вино, ваша світлість. Чи можу я йти? — запитала дівчина тихо, не дивлячись на нього. 

— Ні. 

Сорель, що досі сидів в напівтемряві, піднявся з крісла. Легко випив ще ковток вина, та повертаючи вже пусту пляшку на стіл до тієї, що тількино принесла дівчина. Його погляд ковзав по айварійці з надто живим інтересом. 

— Зніми сукню.

Її тіло стиснулось. Легкий дрижак пробігся плечами. Аверія завмерла, підіймаючи погляд наповнений протиріччями - мов хижак, що відчув пастку. Серце заколотилося.

— Я не можу, Ваша світлість...

— Ти посміла перечити моєму наказові? 

— Ваша світлість... — голос її понизився.

— Мовчати! 

Вона вже зробила крок назад, майже обернулася до дверей, та в ту мить Сорель зробив різкий рух. Швидкий, як удар недавнього батога. Він схопив її за руку та вдарив дівчину по обличчю, змушуючи її запрокинути голову назад. Ривком потягнув комірець сукні до низу, змушуючи тканину затріжати. 

Аверія зойкнула, та почала вириватися. Але тіло не слухалося. Антуан лише сильніше завівся. Як кішка, що вирішила погратися з мишеням. Йому подобалося її бажання врятуватися, втікти. 

Наступної миті вона вже відчула спиною холодну поверхню столу. Та біль на ранах. Бутель з вином, що вона принесла, пошатнувся, та злетів додолу, розбиваючись із сухим дзвоном. У повітрі завис запах розлитого алкоголю. 

— Пусти! Я кричатиму! 

— Кричи. Я люблю це…

Серце Аверії дико калаталося. Вона лише до тепер збагнула, що саме сталося - хоча мозок намагався витіснити очевидне. Погляд чоловіка. Його руки. Те, що він говорив. 

А відчуття ж говорили їй…

Як тільки старший зі слуг прийшов до кухні, де дівчата закінчували прибирання, та наказав занести вина Великому Герцогу - щось в душі похололо. 

І лише тепер розуміння прийшло. 

Інстинкти взяли верх. І нехай вона не мала притаманну айварійкам силу та ловкість, та дівчина почала вириватися. Магія десь всередині неї, бурлила, наче кип′яча вода. Та виходу цій енергії не було. Чортовий метал, що блокував всі уміння, наче накалився, залишаючи на руці червоний слід. 

В той же момент, долоня чоловіка ж опустилась на груди дівчини, міцно стискаючи. Різко нахилив голову, впиваючись в її вуста. Дівочі пальці, завершені гострими нігтиками, розпанахали шкіру на руці чоловіка, впиваючись, пускаючи кров.

В ту ж секунду Аверія вкусила свого насильника за губу, змушуючи Антуана відсахнутися на мить. Та гнів зробив його ще агресивнішим. Ривок, його долоня знову робить удар, залишаючи на щоці червонуватий слід. З губи дівчини потекла невелика краплина крові. 

— Сука… — процідив Сорель, схопив її знову, цього разу сильніше. З усією люттю, що кипіла в ньому. 

— Пусти! — закричала вона. — Прошу. Рятуйте! 

— Тебе ніхто не врятує...

Аверія боролася. Била, крутилася, ще більше, намагалася знову вкусити. Та він був сильнішим, важчим. Досвідченим в цьому жахливому ділі.

Антуан знову опустив голову, впиваючись в її шию, залишаючи синці. Рука легко піднялась до вирізу, ривком тягне сукню вниз, розриваючи тканину, та відкриваючи очам доступ до тонкої шкіри.