Глава 14.1

Час йшов невплинно. 

Щорічне зібрання уряду почалось буденно. Звуки твердих голосів, шелест пергаментів, спокійне переливання вина у келихах. Імператор сидів на своєму троні мовчки, спостерігаючи за радниками. Виглядав байдужим та відстороненим - навчений роками керування не показувати зайвих емоцій. Але всередині, думки коливались, мов хвилі в шторм.

Коли заговорили про піратів, зал наповнився напругою.

Північ час від часу погрожує імперцям через напади піратів. Вони, як і острів'яни, вже давно проти работоргівлі. Це під забороною. А Генріху, якщо так посудити, все одно. Він звик до старих звичаїв. Може в чомусь не підтримує. Але мовчить і змінювати нічого не збирається. Да і, наприклад, Чорний Даркар, а разом з ним і Лу - вміють приносити не лише речі, нових слуг, а й інформацію.

Хтось з міністрів гарячкувато нарікав на розгул морських розбійників. Інший вимагав посилення флоту. 

— Ваша Величність, що ми робитимемо? 

— Пірати - не під нашою юрисдикцією. І все що треба - завірити, що ми тут не до чого. — вісмахнувся Генріх, стискаючи перенісся. 

— Це зрозуміло, але потрібно все правильно зробити. Щоб не було більше претензій в наш бік. І все таки передати куди потрібно, щоб на деякий час заспокоїлись, — Мартін, його прекрасний син та майбутній імператор говорив спокійно.

Та коли мова зайшла про західні землі, справжній холод пробігся імператорові по хребті. Їхні гінці не припиняли надсилати листи.

— Ваша Величність, Високість, це не всі проблеми, котрі звалились на нас. Царь ніяк не хоче заспокоїтись. Він шукає племінницю, хоча і робить це скрито. І навіть толком не пояснює, як вона виглядає. Все що ми знаємо - чорноволоса. На тому кінець. Але самі розумієте. Якщо її викрали пірати - вона може бути в будь-якому місці. Від нашого палацу - до чортового гарему східного князя. — спокійно заговорив наймолодший з радників. 

Імператор опустив погляд, ковтаючи клубок тривоги. Його помилка, тінню бродила поруч весь час.

Молодий Фортьє був правим, та вдарив в правильне місце. Вона могла бути де завгодно, та знаходилась саме тут. В столиці. В цьому замкові. Занадто близько.

— Ти правий, Луміре. Але якщо вона у нас - треба спробувати знайти. Думаю, було б непогано заручитись підтримкою заходу та отримати свої плюси, — Мартін відкинувся на спинку крісла.

О, мій сину. Ти так близько до істини. 

Наслідний принц - точна копія дружини. Золотавий, з зеленими очима, що тримали в собі розсудливість та розум. Рівна постава. Погляд орла, та деяка обережність - таким був і Генріх в свої молоді роки. Він слухав кожне слово, що злітало з вуст радників, оцінював, аналізував.

— Допомога в пошуку, а потім... — подав голос ще один.

— Може, весілля. Веніаміну давно потрібно знайти дружину, — на цей раз Генріх припідняв брову, коли в його голові народилася прекрасна ідея. Обережно провів по бороді, намагаючись приховати посмішку.

Чоловік вже точно знав, що одна з його рабинь - та сама Аверія Айвар. І розумів, що це досить хороша ідея - одружити сина. Тим більше, йому вже донесли, що той кілька разів стикався з чорнявою служницею.

— Він безумець... 

— Він все ще ваш принц. І це піде нам на користь, — знову подав голос Мартін, змушуючи радників замовкнути.

На цьому імператор вирішив закінчити зібрання. Голова вже почала поболювати, від інформації, від голосів, від нерозуміння ситуації. Та як в ній діяти.

Після завершення збору, коли двері залу ради зчинилися за останнім міністром, Генріх опустився на крісло і відкинувся на його спинку.

Антуан Сорель залишився з імператором.

Трохи тучний чоловік, з сивим волоссям. В ньому переплітався і холодний розум та бездонні амбіції. Хоча часто, саме це було проблемою головного радника. Він працював з правителем з самого початку його правління. І завжди підтримував того. Вони навіть були друзями. Якщо дружбою можна назвати паразитування на особі вище рангом. Але це звичне в високих колах. 

В кімнаті стояла тиша, яку порушували лише потріскування вогню в каміні. 

— Мій імператор, — присідаю на крісло поруч, і протягуючи бокал з червоним вином Генріху, почав говорити Антуан. — Ви впевнені, що нам потрібен цей зв'язок? Захід завжди був замкненим. І вони справді не потерплять, якщо в обхід їх правителю ми одружимо Веніаміна на тій дівчині, якщо її знайдемо. 

  — Не знаю. Нічого не знаю, Антуан... І навіть не хочу. Але якщо її доставили справді в Імперію, це єдиний вихід, — почав говорити правитель, приховуючи правду. — Недавно Даркар був там. І потрібно дізнатись, кого ще притащив цей чортовий Лу в мою Імперію! 

— Ще? 

— Так. В мене є пара айварійок, - відпиваючи вина, проговорив Генріх. - Одна норовлива, інша - тиха раба.

Сорель підвів брови і повільно ковтнув вина.

— Відьмачки? Ви маєте на увазі, що в палаці давно є ці особливі… створіння? 

Генріх насупився. Він помітив погляд герцога. З одного боку, той все ще залишався з маскою ввічливості та холодності. Але очі… Промайнувший вогник зацікавленості, за яким йшов інший - більш хижий та брудний. Імператор знав про гріхи свого друга. Про його жагу і тілесні бажання. 

 — Було б цікаво… — промовив радник, стиха. — Я б не відмовився побачити їх. З наукового інтересу, звісно. Ці рідкісні… істоти… Вони ж носять блокуючі браслети? Їх силу ще ніяк не вимірювали?

 — Не забувай, Антуане, що ці “істоти” - служниці імператорських дітей.

 — Тим більше. Варто знати, хто знаходиться коло наслідників, — Сорель всміхнувся, але усмішка його була слизькою, як болотяна гадюка. 

 А десь глибоко в його голові вже крутилися уявлення. Фантазії, яким не місце в людських думках. Тим більше - глибоко одружених чоловіків. Та, йому здавалося, що ці дівчата - не зовсім люди. А якщо так, то й закони людської моралі на них не поширюються.