Глава 13.2

— Не тільки, — тихо проговорив Ларс, знову прикриваючи очі, та трохи припідіймаючись, випускаючи плечі з полону води: — Найголовніше прокляття будь-яких дітей - їхні батьки. 

— Не у всіх так, — дівчина взяла до рук мочалку, та змочивши її у воді, почала натирати шкіру чоловіка.

Він не погоджувався з нею. 

По собі знав, що таке бути - дитиною досить жорстокого чоловіка. Що таке - бути не сином, а розмінною монетою.

Його історія була не зовсім . Краще б він був звичайним бастардом, народженим від наложниці. 

Та колись, Великий Князь випив зайвого. Побачив красиву жінку. Ну і, вийшов він. Син єдиної наслідниці гірського ярла, що померла, народжуючи сина. Чи хотів його батько? Ні. А може мати? Нянечка завжди говорила, що те чекала на народження дитяти. Знала, що в неї буде син. Навіть ще до народження вигадала йому ім′я.

Та він не знав правди. 

Лише те, що довгі роки дід ненавидів його.

“Вбивця!” - колись, в запалі гніву, назвав його, здавало би, рідний. 

— Ти тут чому? — раптово запитав він. — Викрали. Забрали. І ніхто не шукає тебе. Ти тут не перший тиждень. За цей час давно можна було б знайти шлях, в котрому тебе відвезли. Твої ж батьки - наче забули про твоє...

  — Мої батьки - ідеальні люди! — зло перервала вона горця, та почала сильніше царапати мочалкою його шию.

— Але їх тут немає, — додав він.

Дівчина випустила мочалку з рук, що відразу впала в воду.

Ларс обернувся, уважно розглядаючи її. І коли побачив на очах блискіт сліз, видихнув. 

Дівчина, намагаючись приховати свою біль, відвернулася. Сама винна. Почала цю чортову розмову, що знову гостро ранила щось всередині. Знову десь коло серця похолоділо. 

Блондин намагався зчитати її. Зрозуміти, що ховається під умілою маскою. Біль та переживання. Але, коли він помітив червоні сліди на спині дівчини, мимоволі припідняв брови в здивуванні. Він вже хотів запитати, що сталось. Де були отримані рани. І… чому вона відсторонилася від тілесної болі?

Але Аверія заговорила.

— Вони померли. 

— Покинули тебе… — тихо промовив він, але зрозумівши, що сказав нісенітницю, додав: — Пробач…

Дівчина лише обережно припідняла куточок губ, знову розвертаючи обличчя до чоловіка.

— Але вони мене любили. Я була щасливою. Тільки боги забирають найкращих. Далі був дядько. Але він... 

— Він тебе покинув? 

— Так... Але я все одно хочу додому. 

Що її тримає там… Напевно якийсь чоловік… Хоча. Ларсен не впевнений в своїх роздумах.

— Свободу? — в його голові відразу випливло найголовніше.

— Так. 

Звучить дуже правильно. З одного боку. Та що таке свобода? І хто вільний? Може він. 

Бастард Князя. Внук ярла. Зайвий з усіх сторін.

Так, на сході його прийняли. Але не як принца малого континенту. Як майбутнього союзника, що триматиме гірський народ під східною короною. А дід же навпаки - надіявся, що він піде проти братів, та стане правити всіми землями, даючи горцям повну свободу.

Вільний він? Ні. Полонений в обох сім′ях.

— В цьому світі ніхто не вільний, — тихо проговорив він, час від час кидаючи погляд на її спину.

— А як же правителі? 

— Вони раби системи.

 Ларсен завжди був тихим. Навчився цьому, в гнітющій атмосфері двох різних світів. Батькового палацу, та земель Загірр′я. Саме це дало йому змогу бачити та чути більше. Роздумувати, та робити висновки.

Влада - це лише інша форма неволі. Її тримають не кайдани, а спадщина, закони, обов′язок, страх втратити трон.

Горці називають свого правителя - соколом. Та ніхто не розуміє, що ці птахи - не завжди вільні. Ширяють високо, але зі зв′язаними лапами. З висоти видно більше, але вибору менше. Один хибний рух - і тебе скинуть із неба.

— Як все складно… — прошелестіла вона, прикриваючи очі.

— Таке життя. Я заручник двох сімей. Ніде не являюсь своїм. І все життя борюсь, щоб мене прийняли. Амін - заручник сім′ї та обставин. І повинен боротися сам з собою. Навіть маленька Шарлотта. І та - заручниця обставин. 

— Напевно так... 

Ларсен якось сумно посміхнувся, виходячи з води. Він обережно взяв рушник, що лежав на невеликому столику поруч, промокаючи волосся.

— Дякую за поміч.

— Дякую за розмову, мілорде. 

Аверія продовжувала сидіти на місці. Її спина, трішки схилена, продовжувала пульсувати біллю. Та він не був таким страшним, як думки. 

— Надіюсь, ще якось побачимось, — тихо проговорив чоловік, заходячи за ширму. А коли, за кілька хвилин він вийшов вже одягнений, додав: — І продовжуй так далі. Не прогинайся під Аміна. Хоча... Напевно, це ще більше йому сподобається. Але тримайся, — тихо проговорив чоловік.

— Я справлюсь. 

— Не вміння просити про допомогу - може знищити, — виходячи з купальні проговорив він. — Якщо буде потрібно, я можу бути поруч. І… нехай тобі допоможуть перев'язати спину. 

— Запам'ятаю. Перев'яжу.

__________________________________

Дякую за читання! Якщо цікаво — додай до бібліотеки й залиш коментар 💬 

Питаннячко до вас: а чи правий Ларсен? Чи може хтось вважати себе цілком вільним?