Глава 10.1

Наступний день для Аверії став найгіршим, що було за останній час. Не тільки морально. А й фізично.

Хоча нічого не натякало на біду.

Все було спокійно. Час з Шарлоттою, ігри та вигадані ними обома історвї. Робота з освою. Чаювання з Вадесом. Прекрасний день. Навіть легка біль, що час від часу здавлювала її шию, та синці - не псували настрій.

Поки її під вечір не підхопили під білі рученята стражники. Двоє хлопців, котрих вона вже не раз бачила на кухні, але не пам'ятала їх імен. 

— Що сталося? 

 — Його високість чекає на тебе в великій вітальні.

 Високість… Невже той бастард?

Страх з'явився на мить. Авервя знову, наче на яву побачила перед очима вчорашню картину. Шия знову запульсувала, зжалася. Її провели на поверх господ, та звернули до тієї вітальні, де часто сиділи її величність з фрейлінами та гостями. Та коли її ввели в кімнату, вона побачила іншого чоловіка.

 Мартіна.

 Принца, дуже схожого на Ізідору.

 — Ваша високість, це вона…

 Чоловік окинув холодним поглядом відьмачку, котра в момент присіла в реверенсі. Мартін піднявся з крісла, на котрому до цього сидів. Ава ж, моментально просканувала приміщення, та зустрілася поглядом з кількома служницями, та Мерієт. Чортова зміюка дивилася на чорняву, наче переможниця, що виграла війну.

 — Кетелін, ти розбила вазу з цієї кімнати? — чоловік махнув в бік, де колись стояла величезна порцелянова ваза з прекрасним візерунком. Стара, можна було сказати, що та порцеляна ще за часів до Розколу була виготовлена. Але тепер на тому місці були лише уламки.

— Ні, Ваша високість… — подала голос дівчина.

— Та Леді Мерієт і ці служниці говорять інше.

Аверія швидко глянула на стоячих поотдать жінок. Одна з них - рпустила очі, наче ховаючи їх від золотавого погляду. Інша - дивилася з легким викликом. Вона бачила її. Анна. Жінка, котра працює тут близько семи років. Саме вона - одна з найближчих служниць імператриці. І зараз вона тут? 

— Я вже кілька днів не заходила до цієї кімнати… — спокійно проговорює Ава, переводячи погляд знову на наслідного принца.

— І я маю вірити рабині?

Ну от і нащо він тоді питає?

Аверія перевела погляд на Марієт. Змія. Не зазря ця жінка не подобалася айварійці.

Та лише посміхалася, прикриваючи свої гидкі вуста мережевним віялом. Але очі. Сірі очі палали від відчуття переваги, виграшу.

Нічого… Ти своє теж колись отримаєш…

— Ерген, Жером, — покликав Мартін стражників, котрі і привели її сюди. — Відправте рабу до Граана. І передайте наказ. Двадцять батогів на спину. Десять, за вазу. Десять, за брехню.

Принц махнув рукою, відпускаючи стражу і служницю матері. Сам, прикрив очі, знову присідаючи на крісло. Мерієт, в свою чергу, підійшла ближче до симпатичного чоловіка. О, ця жінка знала, як себе поводити з ним. Тим більше, у них був спільний секрет.

Хоча сам блондин і не знає, чому колись повівся на неї. Красива. Та вік її був зовсім трохи меншим, за материн. Зріла жінка. Та він. В давні часи - молодий юнак, котрий хотів отримати красиве тіло. І отримав. 

І нехай зараз між ними не було колишніх зв'язків, та він все ще гарно відносився до неї. Довіряв їй і дружину, і дітей. 

— Ти правильно зробив, мій принце. Потрібно ставити рабинь на місце, тим більше таких… Вона мотузки в'є з її Величності, через маленьку Шарлі…

— Наступного разу не смій приходити до мене, з такими питаннями, — суворо проговорив чоловік, прикриваючи очі. — Це палац моєї матері. Та вона вирішуватиме долі своїх рабинь. Зрозуміло?

— Так… — понуро проговорила жінка.

В той же час, Аверію привели на перший поверх. Знову по темним коридорам до тієї кімнати, де в самий перший день їм ставили клейма. 

Все той же чоловік зустрів “процесію” з трохи скривленим обличчям. А коли почув, що вигадав старший принц, присвиснув. Йому було трохи дивно, адже Мартін - не та людина, що влазила в палацові інтриги. Тим більше в столиці.

Аві, мовчки, чекала. Щось говорити, виправдовуватися чи шукати “спасіння” в імператриці вона навіть не намагатиметься. 

Коли чоловік зняв зі стіни шкіряний батіг, підійшов ближче. Міцно схопив дівчину за плече, та неспішно повів її в бік саду. Тільки не до прекрасних місць, де б та хотіла погуляти. А трохи обік - де стояли кілька дерев'яних кілків. Її підвели до одного з них, та змусивши підняти руки, прив'язали за зап'ястки.

— Тримайся, після п'ятнадцятого піде легше, — прошепотів один зі стражників. Здається - Ерген.

Сукню позаду неї розпахнули, залишаючи спину прикритою лише тонкою сорочкою. Вона не чекала, що все буде так швидко. 

Повітря навколо завмерло, як перед грозою. Поодинокі слуги мовчали, утопаючи в очікуванні болю. Кат вийшов на майданчик позаду нех, як актор на сцену. Батіг у його руках був живим, шипів, танцював у повітрі. Кілька секунд, і роздався свист, а потім і удар. 

Жалюча біль змусила вскрикнути. 

— Один, — пробасив Граан.

Перший удар - мов блискавка. Обпалив спину і застиг в тілі, перетворивши дихання на хрип.

Серце заколотилося. І знову удар. Уже глибший, важчий:

— Два! 

Світ зменшився до точки між лопатками, де жило вогнище. 

Удар за ударом.

Пекельна біль затуманила розум дівчини. Що говорив сивий страж? Після п'ятнадцятого легше? Наклеп. Аверія відчувала кожен удар, і ставало ще гірше. 

Аби не впасти, вона перехопила мотузку, сильніше стиснувши кулаки так, що під нігтями виступила кров.

— Двадцять!

Останній удар змусив її повиснути на мотузках, без сил.

Аверію розв'язали. Припіднявши повіки - відьмачка побачила натовп роззяв - служниць, що прийшли подивитися на покарання. Тих, хто посміхався від побаченого. І навіть тих, хто мовчки співчував.