Глава 8

Іноді, ночами, світ перед очима розмивався.

Не від сліз, а від спогадів, що підіймалися з глибин пам'яті.

Аверія знову була тією чотирнадцятирічною дівчинкою - наляканою та виснаженою, котру привезли до далекого Вьорну.

Храм Всетемної здавався тоді чужим і похмурим.

В столиці все було по іншому - гарно вбрані палати, світло та затишно. Тут - строгі стіни, котрі тоді асоціювалися з в'язницею. Ава була не зовсім бажаною гостею. Племінниця царя, що не була готова до реалій звичайних храмовниць. Відьмачок, що вчилися все робити руками, та тримати свої сили.

Але саме там, в перший день, вона побачила Лісен-сан - рудоволосу жінку, яка сиділа на одній із лавок в саду. Вона спостерігала з неприкритою цікавістю. Не говорила нічого, лише примружила очі й тихо зникла у внутрішньому дворику. Вже ввечері Аверія дізналася, що незвична жінка - настоятелька храму, і її нова вчителька.

На жаль, перші місяці до Ави ставилися стримано, подекуди зневажливо. Столична краля, що потрапила до середовища звичайних людей. Тих, кому довелось з дитинства покинути родини, щоб навчатися. Кожна з дівчат - в віці десяти років - залишалася сиротою при живих батьках. А княжничка була для них - іншою. Чуждою цьому світові. 

Найважче бувало на кухні. 

Просторе, кам'яне приміщення, з вічно паруючими казанами та запахом трав, що всотувався в одяг. Тут ніхто не розмовляв. Працювали мовчки. Стукіт ножів, шурхіт води, тріск дрів - єдині звуки цього місця. Всі знали свої ролі. Вона ж - довго була зайвою.

А з часом, все таки, змогла стати своєю. 

Вона - і тоді і зараз - знала, що буде не легко. Знала. І кожен день боролась. Відьмачці доводилось, скрипучи зубами, слухати як її називають рабинею.

Слухати і мовчати.

А чортове клеймо, давало щоразу про себе знати свербінням. Навіть зараз, поки вона не спішно спускалась на кухню, щоб трохи допомогти Осві, під пов'язкою стало дискомфортно. Іноді хотілось здерти шкіру. Та що разу їй доводилось брати себе в руки.

Схаменись - часто повторювала сама собі.

Зараз же, Аверія спустилася на перший поверх. Там вона з легкою посмішкою запитала у Осви, чим може допомогти, та отримала багато завдань на найближчі години. 

Вони працювали над вечерею для слуг та стражників.

За цей час до кухні заходив Вадес, та намагаючись в тиху "викрасти" сирну булочку, отримав по руці від старенької. Та почала бурчати на юнака, але за хвильку, після того, як він розхвалив шедеври жінки, та віддала йому булку, та вигнала. Наказала до вечері навіть не наближатися до кухні, та не баламутити голови чесним жінкам. Напевно, мала на увазі і Аверію, котрій той кидав веселі погляди. 

До вечері дівчина навіть трохи втомилася. Допомогла накрити на стіл. І навіть змогла попрацювати над невеликим відваром для Шарлотти.

Да, на жаль не вистачало декількох інгредієнтів, щоб він був ідеальним. Але навіть такий зможе трохи допомогти юній принцесі підтримувати своє неспішне дорослішання. Може з часом їй вдасться дістати і інші трави. Тепер головне повідомити про свій задум Ізідорі.

Після вечері її знову покликали до покоїв північної владарки. Аверія неспішно йшла до Шарлі та імператриці, знаючи, що навіть за легке запізнення ніхто її не сваритиме. Тим більше в такий час вона забирала малечу у матері, та розважала її до сну. Допомагала прийняти ванну, та читала казки. 

Стражники, легко посміхнулись дівчині, та швидко доповіли про її прихід Ізідорі. 

— Моя Імператриця... — промовила Аверія, як тільки зайшла, та зробила реверанс.

— Заходь, Кет. Шарлотта весь час говорила про те, що сьогодні слухатиме цікаву казку. Потрібно якось і мені послухати твої історія, — весело сказала жінка, розчісуючи біле волосся дочки. — Навіть Генріх згадує про тебе. Це було дивно. Але ти йому сподобалась…

— Я нічого такого не зробила, Ваша Величність - легко відповіла айварійка, і обійняла Шарлоту, що зістрибнула з колін матері та підійшла ближче. Вона вже почала зівати, натякаючи, що маленький організм вже потребує відпочинку. — Пані... Я зробила невеликий відвар. Зміцнюючий. Звичайно, не з ідеальним складом. Деякі трави, ростуть лише на західних землях. Але навіть такий, не повний склад, трішки зміцнить її здоров'я. 

— Я... - жінка замислилась.

Вона така крихка… така крихка, в своєму світлі…

З одного боку, Ізідорі було страшно. Вона весь час боялася за здоров'я дочки. За її життя. Навіть підпускати когось зайвого до Шарлотти - і то, страшилася. Не говорячи вже про те, щоб давати їй щось неперевірене. Та всі знали одну істину - магічний народ навчався лікувати змалечку. Вони знали як з бур'яна зробити яд. Як з найстрашнішої отрути - зробити ліки. Айварійка могла стати, як спасінням, так і погибеллю.

А якщо там щось не те? А якщо я сама підпустила змію до свого дитяти?

Довіряла Ізідора своїй рабині? Ні. Довіряла великому знахаю з палацу? Ні. Може довіряла чоловікові чи синам? І знову - ні. Та доводилось покладатися на внутрішнє чуття. І зараз воно говорило - що небезпека відсутня.

Жінка вдивлялася у скляну пляшечку з жовтуватим напоєм, що протягнула відьма.

Не бреше. Її очі не блукають. Не лукавить, витримуючи мій питливий погляд…

— Можеш давати їй відвар. Тільки склади точний список інгредієнтів, та як варила його. 

— Добре. Дякую за довіру, моя Імператриця... — Аверія легко посміхнулась, переводячи погляд та всю свою увагу на Шарлотту. — Ну що, маленька, підемо трішки пограємося та спатки? А я дам тобі сиропчик, і ми почитаємо казку. Або я розповім тобі одну з історій, що колись розповідали мені. Про великого мореплавця та воїтельку, котра врятувала його в одній із місій. 

— Да! — весело проговорила дівчинка, навіть забувши про те, що мить тому хотіла спати, та потягнула Аверію за собою. 

— Ще раз дякую за довіру... — прошепотіла чорнява, навіть не помітивши, яким поглядом проводжала їх Імператриця.