Глава 7

За півтора тижні

Час неспішно йшов.

Аверія вже трішки освоїлася в палаці. Познайомилась з багатьма служницями, та декількома такими ж рабинями як і вона. Точніше з двома, бо більше їх і не було.

Та за цей час чорнява зрозуміла одне. Дузів, на жаль, знайти в цьому місці вона не зможе. Всі боряться. За те, щоб прислужувати господам. За те, щоб на них звернули увагу хтось з панів. За те, щоб їх знали. Ні одна з дівчат не хотіла бути сірою тінню. Але більшість так і залишалася безіменною прислугою.

Мала кухня була тепла, наповнена ароматами запеченого хліба, сушених трав і чогось карамелізованого, що щойно знімали з вогню.

Ава стала частою гостею саме тут, де її підгодовувала старенька кухарка Осва, та де вона працювала у вільний від маленької принцеси час. Навіть зараз, поки в Шарлотти були заняття, вона сиділа за невеликим столом на кухні для прислуги. В руках її була чашка з трав'яними чаєм, та невеликий пиріжок з капустою. Маленька плата за допомогу з приготуванням обіду для слуг. Поруч - ступка, в якій ще хвилину тому відьмачка розтирала сушену зелень.

Вона вже майже звикла до ритму цього місця - галасливого, але затишного. Тут ніхто не звав її “рабинею”, не дивився з огидою. Ава стала “лисицею” - як лагідно називала її Осва, буркотлива, але добра серцем. 

Іноді починало здаватися, що вона знову стала собою. Не рабинею, не жертвою. Просто дівчиною, що може спокійно пити чай, чи тримати дитину на руках. 

Але чи довго це триватиме?

— Ох, як же мені вже та мала дошкуляє, — зітхнула жінка, продовжуючи обирати цибулю від лушпиння, та говорячи про свою новонароджену онуку. — Вже три ночі як проклята. Пищить, крутиться, коліки її млоять. І нічого не допомагає. Донька скоро з розуму зійде, а я з нею. 

— Так відвар приготуйте. Чемерцевий. І малечі по кілька крапель з молоком давайте. 

— Робили, чоль не знаю про цей засіб. Але не допомогло, — відізвалась Осва, наче плаваючи між столами. 

Вона весь час була в якомусь русі. І незважаючи на вік, могла навіть переплюнути молоденьких помічниць. Аверія іноді заздрила силі цієї жінки. Хотілось би бути такою, як вона - сповненою енергії. Але, на жаль…

— А може додайте до нього кілька гілочок симин-трави? — припіднявши брову, промовила айварійка.

— Бур'ян? — здивувалась жінка. 

Ава лише засміялась, відкушуючи рум'яний бік пиріжка.

— Для кого то бур'ян, а для знаючих людей - ще один інгредієнт, що посилює дію інших, — тихо, наче страшну таємницю, прошепотіла дівчина.

— Ай, хитра лисиця! Як знала, що ти людина хорошо. Спробую, — відізвалась Осва, подаючи ще один пиріжок чорнявій.

Вони усміхнулись одна одній. У тій простій розмові було більше довіри, ніж у тих, що колись вела вона в храмі. І для Аверії це означало значно більше, ніж здавалося на перший погляд.

Час тут йшов занадто швидко. І на жаль, більшість новин доходили до слуг лише як пльоти. Палац жив шепотом. Плітки тут розповсюджувалися швидше, ніж накази чи дим із кухонної труби. Кожна служниця, кожен охоронець, кожен паж ніс у собі крихту новини, яку прикрашали, перекручували й передавали далі. Мов намистину х рук в руки.

Аверія вже звикла до цього. Навіть про неї та Алініель, котрій доводилося ще важче, ходило і далі багато пліток. Вони навчалися схулати та мовчати, ловити уривки розмов за кутами, біля дверей та в коридорах.

Нещодавно, хтось десь чув, що ходять і шукають якусь дівчину. Аверія навіть встигла трішки зрадіти. Дядько не покинув. Але те щастя продовжувалося недовго. Сьогодні донесли, що то шукали юну наречену - дочку графа, що втекла зі свого весілля з коханцем. І на днях її знайшли та повернули. А новин про неї саму не було ніяких. Наче дядько навіть і не намагався знайти її. 

Але то було не так. 

Бо в руках імератора лежав лист.

Свіжа вісточка з-за океану.

Його було надіслано спеціальним магічним “вісником” кілька годин тому. І цей клаптик паперу що лежав перед ним, був наче тліюче вугілля - невеликий, але здатен розпалити вогонь.

Племінниця. Айварійка. Молода. Зникла під час нападу.

Одна біда, цар не вказав нічого, окрім її імені, надіючись що вона - буде кічитися своїм статусом. Ні зовнішності. Ні якихось прикмет. Лише імя - Аверія Кетелін Айваран. На жаль, той чоловік дуже погано знав родичку. Та була дуже розумною, щоб відразу розкривати всі свої “козирі”.

І тоді Генріх склав один плюс один.

Вогонь в каміні різко тріснув, змусивши усвідомити. 

Його погляд затьмарився. Із памяті виринуло обличчя нової служниці маленької Шарлотти. Зрозумів, якого страшного кота в мішку йому передав Лу Даркар. Згадав як вела себе чорнява. Велично. Наче справжня принцеса. 

І в перший день. І коли бачив її з Шарлотою.

Дитина, яка зачасту боялася гучних голосів і нових людей, тягнулася до темноволосої відьмачки. І та не відштовхувала особливу дитину, не завмирала перед нею, як інші. Зачасту, Генріх бачив, як Аверія опускалася навприсядки, щоб бути на рівні з дитиною. Як розповідала щось, від чого Шарлотта посміхалася, а іноді заливалася сміхом.

Да, він відчував щось тривожне. Але навіть не міг представити, який жахливий дарунок він прийняв.

Втратив пильність. Через пиху зробив з неї рабиню - кровну родичку царя, храмівницю, дівчину з правом на гідність. Якщо це спливе - ганьба впаде не тільки на нього, але й на всю імперію. 

Генріх неспішно провів тремтячими пальцями по перу.

З цього часу до нього в палац майже ніхто не буде вхожий, а айварійки не матимуть права спілкуватися з будь-ким, окрім своїх господ. Саме до такого рішення прийшов чоловік.

Але імператору потрібен був план. Щось вирішувати. 

Очевидно, імперцям не потрібний скандал з остров'янами.