Глава 6.2

Ізідора чекала на них.

Вона і справді здивувалась, коли побачила, в тронному залі айварійок. Гордий та хитрий народ завжди відрізнявся змогою зберігати своїх істинних нащадків.

Всі пам'ятали давні історії. Хто читав в книгах, хто знав якісь деталі від родичів, що передавалися від батька до сина. І всі знали, як жилося за часів, коли на землях панувала магія.

Після першої Великої Війни, коли Всетемна наклала прокляття на пращурів Генріха, котрі розгромили мирних відьом, та взяли їх в полон, остров'яни замкнулись. З того часу все змінилось. Айварійський народ, точніше те мале, що від них залишилося - став недоторканим. Хоча завжди цінувався.

І коли жінки з природною магією ставали частиною сімей з інших материків - це було наче свято. До певних змін на їх материку.

Біловолоса красуня розуміла, що гнів богів може пасти на їхні голови. Навіть не дивлячись на те, що майже півтисячоліття жителі Великого Материка вірують лише в Єдиного Господа. Викрадення природниць - не віщує нічого хорошого.

Ізідора сиділа на софі біля високого вікна, загорнувшися у легку шовкову шаль, попри тепло кімнати. Її долоні спочивали на колінах, а погляд - десь далеко, за межами палацових стін. 

З вікна відкривається краєвид на весняний сад - доглянутий, мов зітканий власноруч килим. Пишні крони дерев гойдались під вітром, пелюстки квіті, що вже почали розпускатися, падали на мармурові доріжки, мо сніг. Там, унизу, метушилися садівники, працюючи мовчки та ритмічно. 

Жінка вдихнула аромат повітря, просоченого вологою і жасмином. Очікування нових служниць, навертало на роздуми. Вони прийдуть з хвилини на хвилину. З позначками на тілі й страхом у серці. Хоча. Напевно це лише про одну з них. Не про чорняву.

Вона з одного боку - розуміла і одну, і іншу. Руду з її переживаннями. Та й іншу - з викликом. 

Я теж рабиня, - подумала. Ізідора не в ланцюгах. Не в кайданах. Але скута іншими речами - титулом, обов'язками, чужими очікуваннями. 

Шлюб з молодим наслідним принцем був торгом, як і сотні інших у цьому світі. Ізідору віддали, мов подарунок, і вона прийняла свою долю - з холодом у серці. Але з часом, серед політичних ігор, народження дітей, довгих ночей і рідкісних щирих слів, з'явилося щось схоже на почуття. Не любов, можливо. Але щось стійке, глибоке, своє. І саме це почуття тримало її сильніш за будь-які кайдани.

Вона перевела погляд від вікна, щойно двері клацнули - хтось увійшов. Ізідора розпрямилася. Вже час грати роль володарки. Але десь у глибині душі вона все ще залишалася жінкою, яка розуміла: усі ми комусь належимо. Питання лише - добровільно, чи ні. 

Імператриця обвела своїми сірими очима постаті нових служниць. Відразу помітила бинти, що виднілися з-під коміру суконь. Рабство... Це те з чим боровся майже весь світ. Але, на жаль, її чоловік не хотів працювати над такими реформи і яшкався з Чорним Даркаром.  

— Як ви тут опинилися? — спокійно запитала вона.

Обидві айварійки підняли погляд на Імператрицю, і першою заговорила Алініель. 

— Нас викрали. Прошу, Ваша Величність, молю, відпустіть нас... 

Аверія відсмикнула подругу по нещастю. Змусила її помовчати, і сама зробила крок вперед.

Ізідора ж, уважно слідкувала саме за чорнявою.

— А чи то важливо, як ми тут опинилися? Ми ваші раби, пані. І прийшли почути, що маємо робити, — спокійно відізвалась вона. 

Жінка лише припідняла куточок губ. Розсудлива. Спокійна та стійка. Ця дівчина дуже сподобалась Ізідорі. Чимось вона нагадувала жінці саму себе. Такою ж була колись і вона. Лише з різницею, що сама імператриця потрапила до рабства через батька-алкоголіка. А їх - викрали з рідної домівки. Іза була не “міченою”, а відразу “нареченою”. Але теж полишила свободу за стінами палацу. 

Да і чорнява - не так проста. Відчути в ній щось сильне та рівне - стало доволі приємним відкриттям.

— Юс, — покликала жінка.

— Да, моя Імператриця, — чоловік, що весь час стояв коло дверей і мовчки чекав на накази, поклонився.

— Відведи руденьку до Одесси. Нехай вона допомогає з малюками моїй невістці. Тільки будьте уважні, і слідкуйте за її роботою.

Чоловік легко поклонився. Швидко підійшов до Алініель, та підхопивши за лікоть, вивів з кімнати. 

Аверія залишилася сам на сам з її Величністю. Дівчина уважно розглядала жінку. Та, в свою чергу, також дивилась на нову служницю.

— А ти… — вона перевела погляд прямо у вічі Аві — Зараз прийде Шарлотта, і я познайомлю тебе з твоєю новою панною. Будеш служити їй та у всьому допомагати. І повір, за тобою будуть слідкувати. Якщо хоч одна волосина впаде з голови її високості - ти попрощаєшся з життям. 

Аверія лише знову присіла в реверансі, та кивнула в знак згоди, чекаючи. Ізідора ж, відкинулась на спинку, та схиливши голову на бік, невимушено заговорила:

— А тепер поговоримо, дитя... Як твоє ім'я? 

— Кет, Ваша Величність... 

— А повне? 

— Кетелін Монеску, Ваша Величність, — додала Аверія, приховуючи ім'я, що дала їй мати. 

Вона не часто користувалася другим ім'ям в своїй країні, тим більше всі давно забули прізвище матері до шлюбу з батьком, тому не боялася, що підуть якість підозри. Хоча, сама того не розуміючи, вже встигла показати приналежність до аристократії.

— Чому ти встигла навчитися в храмі, дитя? І чи є в тебе сан? 

— Мені не вистачило півроку, до першого, моя Пані. Знання про рослини та зілля - підвладні мені. Етикет та врачування. Арифметика. Кілька мов. 

— Моя дочка не така як всі... — почала Іза, але на мить замовкла.

Шість років тому Ізідора народила свою останню дитину - довгоочікувану доньку. Пологи були важкими, довгими, немов кара. Але вона витримала. Коли ж дитину поклали їй на груди, серце імператриці стиснулося - не від радості, як завжди бувало. А від якогось глухого, ще неусвідовленого страху.