Глава 5.2

Кеп пройшов вперед. Підняв голову вище, ставши перед величним троном. За мить упав на коліно перед імператором. 

На кріслі, покритому золотом та сапфірами, сидів чоловік. Його темне волосся було вкрите сивими прядками. Воно спадало на плечі правителя, обрамляючи покрите бородою лице. Виднілись кілька шрамів, зовсім невеликих, та зморшки. Чорні очі уважно та холодно дивились на присутніх. На стоячого перед ним Лу. На Наару, що опустила голову та поклонилася перед своїм Імператором. І на стоячих рабинь. Дівчата, під поглядом чоловіка, також поклонились. Точніше Алініель поклонилась, прогинаючи спину, як можна нище. А Аверія, за звичкою, присіла в реверансі, тримаючи голову рівно, та не опускаючи погляду.

— Мій Великий Імператоре... Рад бачити вас в здравії. 

— Вітаю, молодий Даркар. Кого ти привіз мені на цей раз? — погляд чоловіка уважно слідкував за Аві. Йому здавалось, він десь бачив її, але на жаль, згадати де саме, не зміг. Да і те, як поводила себе незвична гостя зі схованими очима, трохи здивувало. 

Він очікував побачити зламану, злякану істоту - ще одну річ у ланцюгах, з погаслим поглядом і сутулою спиною. Таку, як та друга, руда. Але те, що з'явилося перед його очима, змусило чоловіка на мить забути дихати. 

Вона опустилася в реверанс - точний, вивірени до найменшого руху, такий якого навчають у дворах. Не в рабських ямах. Не в звичайних селах. Спина рівна, підборіддя трохи схилене, але не в покорі - у гідності. 

І її очах, видніючихся з-за напівпрозорої стрічки, не було ані сліз, ані мольби. Лише тиша та холодний розум. Дівчина була мов портрет, написаний рукою майстра - спокійна, красива, невломивка. Генріх відчув, як в грудях прокидається щось дивне - не захоплення. Не збудження. А настороженість. 

Йому хотілось встати, підійти, зірвати з очей тонку стрічку і поглянути в них. Та він не міг цього зробити. Лише примружив очі, та на мить стис кулаки.

Приборкавши себе, він відкинувся на спинку трону.

— Двух прекрасних рабинь з заходу, — побачивши як Лу махнув рукою, Наара стягнула з голови Алініель стрічку. А Ава, ставши рівно, сама зняла з себе повязку, відкриваючи зелено-жовті очі. Генріх припідняв брову в здивуванні.

— Ах... — почувся тихий жіночий вскрик. 

Аверія перевела погляд в бік, і помітила жінку, що ввійшла до зали з невеликої ніші за троном.

Вона була вбрана в шикарне сапфіровове плаття, вкрите напівпрозорими камінцями. На білій голові жінки трималась корона. Тонкий метал сплітався наче лоза. На верхівках блискали на світлі алмази. А за секунду, з-за важких складок сукні обережно визирнуло маленьке личко. На вигляд їй було близько шести. Світле, мов молоко, волосся падало на круглі щічки. Великі очі - широко розставлені, з особливою глибиною, що вловлює світ по-своєму - дивилися просто та довірливо. Дитина зробила крок уперед, тримаючися за край материнської спідниці, мов за канат у бурхливому морі.

Принцеса. Маленька, крихка постать у простій жовтій сукенці, з легкою хиткістю в руках. У її риси було вплетене щось особливе - лагідна асиметрія обличчя, округлість, що давала зрозуміти: вона інакша. Проте в цій інакшості було щось зворушливо чесне й світле. 

Тиша в залі, здається, стала ще глибшою, коли вона посміхнулася - по-дитячому широко, щиро. Так, як давно вже не усміхався ніхто в цьому палаці. 

— Моя Імператриця... — пробасив властитель півдня. 

Він підізвав до себе дружину легким взмахом руки, і коли та підійшла до нього, протягнув руки до дівчати. Усадивши дочку собі на коліна, знову перевів погляд на пірата. 

— Що ти хочеш, за істинних відьмачок? 

— Нічого, мій владарю. Це лише маленький дар від вашого вірного слуги... Лише Вашу посмішку та прихильність…

— Дякую за такий подарунок, — спокійно сказав Генріх. — Іза... душа моя. Твоє здивування було таким великим. Хочеш забрати їх собі?

Імператриця лиш ніжно посміхнулась, поглянувши на свого чоловіка. Поклавши долоньку на плече чоловіка, вона обережно опустила голову в бік. 

— Якщо ви дозволите... Говорять, айварійки багато знають про трави та відвари. Роблять чудові еліксири краси. І дуже гарно відносяться до дітей. Думаю, принцесі Шарлотті та нашим малим онукам потрібні саме такі служниці. 

— Підведи їх ближче... 

Лу піднявся з місця. Легко підхопив дівчат під руки та повів ближче до імператора. 

— Як ваші імена? — запитав Генріх.

— Кет... — спокійно відповіла Аверія, знову присідаючи в реверансі. 

— А....Алін... Алініель... — прошепотіла руда.

— Гарні імена, — сонячно посміхнулася білявка. — Мій імператор... Ви віддасте мені цих невільниць? 

Ізідора знала, як правильно підвести чоловіка до прийняття потрібного саме їй рішення. Да і для чого вони самому імператору? Для втіх? Він мав коханок і без рабинь. Жінка про це знала і дозволяла. Тому легко могла маніпулювати ним. Да і сам Генріх розумів, що в словах дружини є істина. 

Про айварійок завжди говорили хороше, в їх краї. Ще в ті часи, коли вони повністю заселяли західні острови, їх шанували як цілительок. А коли, після страшних боїв і знищення магічного народу, їх залишилося мало - вони стали бажаними гостями при великих домах.

Так, імперія Астарган давно відійшла від старих вірувань. Ті, хто мав в собі якусь незвичну силу - були протизаконними в південних землях. Їх боялися. Ненавиділи селяни. Але люди з аристократії - час від часу дозволяли собі скористатися забороненою силою.

Та в випадку Генріха - ці дві дівчини стануть дуже цінними рабами. Покажуть його статус. Його силу. Да і будуть допомагати з дітьми, наприклад. 

— Юс! - крикнув чоловік, легко викликаючи до себе вірного слугу, що все ще чекав на якісь накази за дверима. — Відведи їх та виділи кімнату. А потім нехай їх приведуть до Імператриці.