Глава 5.1

Астарган. Південна Імперія

 

   Залишивши віз перед стінами столиці, коло невеликої таверни, Лу забрав Наару та заручниць. 

   Охорона перед сірими ворітьми, навіть не задавалися зайвими питаннями, пропускаючи дивну процесію. Шатен, притримуючи ножни та невелику набедрену сумку, легко провів дівчат за першу браму. Кеп заплатив охороні по кілька золотих - і повів дівчат вузькими вуличками. 

   Перший рівень Астаргану був обіднілим. Не настільки, щоб лякати. Але людям тут було складно. Роботи на полях, в горах та на вельмож - допомагала жити. Точніше б сказати - виживати. Але люди тут звикли. Вони навіть не оберталися на незвичних гостей, проходячи повз. Не звертали увагу ні на дивні вбрання. Ні на кайданки. Тут бувало різне, і цим не здивувати народ. 

   Аверія оглядала все навкруги з легкою цікавістю. Все таки, її з дитинства приваблювали інші землі, та вона любила історії батька. Мріяла, що колись побачить все невідоме на власні очі. Та не могла уявити, що буде відкривати для себе нові місця в статусі рабині.

   По бруднуватим вуличкам вони петляли близько сорока хвилин. Картина навколо не змінювалася. Маленькі будиночки, сірий колір, люди з понуреними головами. На мотузках гайдалися чисті, випрані речі. Пахло випічкою й вапном. Дітвора з деревяними мечами грали в битву просто між возами. Тут не було страху - лише буденна метушня.

   Якщо згадувати столицю західних земель - там все було навпаки. Витончено, чисто, люди не мали розділення, як тут. Та навіть маленький Вьорн - і тей не виглядав так сумно. Хоча… різні краї, різні закони життя.

   Чим вище вони підіймалися, тим тихішим ставало повітря. 

   Вони знову підійшли до брами. Знову оплата за вхід так, щоб на цей раз ніхто не вписував їх в реєстр. 

   Невелика процесія пройшла на середній рівень, де стояли прекрасні будинки. Резиденції різних графів та баронів чарували своїм убранням. Дівчата навіть замилувались. Кольорове скло в вікнах. Доглянуті квіти в садах. Невеликі заборчики прикрашені плющем. Доріжки, котрі по бокам вимощені кущами. Різнобарвні стіни. Білі, блідо-блакитні, зелені. Черепиця всіх відтінків коричневого. На деяких стріхах були встановлені флагштоки, з невеликими полотнами, на яких виднілись герби. Красиво. Незвично.

   Пані у вуалях споглядали з балконів, лакеї посилено не дивились в бік колони з “незвичними” гостями. Тут пахло виноградом, воском і чимось ще - мов тонким шаром страху та таємниць, схованими під парфумами.

   Але від всього навкруги віяло небезпекою.

   Було складно сприйняти таку різку зміну навколишності. 

   Аверія мовчала. Алін та Наара теж. Лише Кеп час від часу коментував навколишні краєвиди. 

   “Будинок Анфіси лер Раміль - однієї з моїх гарних подруг. До речі - острівянки”. 

   “А тут працює Ренесе - миленька раба зі сходу. Коштувала мені копійки, а принесла гарний статок”

   За хвилин десять Лу спіймав невелику карету. Допоміг забратися в середину дівчатам, а потім і сам сів навпроти своїх полонянок.
 

***

   А далі, вже за півгодини неспішної їзди, вони дісталися зовсім іншої брами. Вона була позолоченою, кованою. 

   Перед входом стояли четверо стражів. 

   Аві, вийшовши з карети, знову оглянула браму. Відразу відчула тонкий аромат фізалісу. Саме так відчувалась захисна магія. Примружившись, помітила блакитнуватий відблиск на металі. Одна з особливостей саме цієї айварійки - при бажанні бачити та відчувати магію. Ця невеличка сила дісталась їй від східного коріння. І часто це допомагало. Навіть зараз.

   Лу вийшов з карети. Підійшов до охоронців, легко щось прошепотів одному з них, напевно - старшому, і побачивши як той кивнув в бік, передав ще один мішечок. 

   Наара допомогла вибратися Алініель, поправила стрічку на очах Аверії, та притримуючи за лікті - повела за Капітаном. 

   — Ходіть швиденько, мої красуні, — з усмішкою проговорив Лу, йдучи вперед. Він спішив в бік чорно входу. Саме до того, де ходила прислуга, та завозили їжу.

   За хвилин п'ятнадцять вони дійшли до потрібного місця. 

   Коли погляд пірата зустрівся з стражем - статним чолов'ягою, з татуюваннями на шиї - Лу припідняв куточки губ якось по хижому. Він протягнув руку, вітаючись. 
 

   — Здоров, Грего. Як ти? Як твоя малявка? — весело заговорив Лу, отримавши міцне рукостискання.
 

   — Хей, Лу. Твоїми молитвами, — спокійно відповів рудий чоловік, навіть не намагаючись показати якусь приязнь до нього. — Юс зараз прийде, і відведе тебе... — він окинув поглядом жінок за спиною пірата, та коли побачив одну з них - напружився. Примружившись, додав — Наара... Давно не бачились... 
 

   — Так... — тихо відповіла вона.
 

   Жінка опустила погляд, а Аверія помітила в очах охоронця якусь ненависть. Щось пов'язувало цих двох. І зрозуміло, що нічого хорошого. Злість та якась образа. Було дивно. Бачити гордовиту піратку спантеличеною - зовсім незвично. Так, щось таке було ще в прибережному будинку. Але зараз - вона наче стала в декілька разів меншою. Наче тінню самої себе. 

   Та Ава вирішила не звертати увагу на стосунки цих двох. То не її історія, і нехай все таки було цікаво - вона не мала бажання думати про когось ще, окрім себе. Окрім свого майбутнього. 

   За декілька хвилин з непримітних воріт вийшов високий чоловік в темно-зеленій формі. Він легко поклонився Лу, та махнув, щоб ті поспішили за ним. 

   Мощена доріжка вела від воріт до дерев'яних дверей. Стражник, що стояв перед входом, відкрив їх перед Юсом, запускаючи всередину незваних гостей та камергера. Чи ключника? Так навіть і не зрозумієш, ким є той гордовитий чоловік. 

   Невелика процесія зайшла до палацу, і чолов'яга повів їх тонким коридорами. Так званими "чорними", де ходили тільки слуги палацу. Туди-сюди бродили люди. Дівчата в сірих та темно-зелених сукенках, білих чепчиках та фартушках носились по коридорам. В їх руках були то підноси, то бутилі. Що разу, коли вони бачили Лу, служниці завжди зупинялись, та легко кивали головою. Напевно вони були знайомі з піратом. Чи то теж привезені ним, чи може він часто бував в столиці. А може з кимось з них у нього були стосунки іншого характеру. Деякі з дівчат кидали на чоловіка досить цікаві погляди.