Глава 4

   Останні дні тягнулися, наче вічність. І все, що залишалося - згадувати.

   “— Не забувай, шторменятко, — тихо шепотіла в один з днів їй матуся, вкладаючи спати. — Ти особлива. Як ніжна пустельна квітка. Як гордовита східна арентера. Дитя двох великих народів. І ти не маєш плакати через якихось хлопчисьок. 
   — Але вони ображають мене! — надувши губки, буркнула семилітня дівчинка. 
   В той день вона вибралася погратися до парку в місті, та зустрілась з компанією хлопців, що задирали дівчат. 
  — І що? Ти кому більше віриш? Їм, чи мамі з татком? 
    — Вам… 
    — От і не забивай свою голівку дурницям. Колись настане час, і вони зрозуміють свою помилку. Головне - вір в себе, і прагни стати сильнішою, — голос немолодої жінки звучав впевнено. 
   — Як ти? 
  Лейла лише посміхнулася, і поцілувала дочку в чоло.
   — Як тато. Він сильний, розумний та справедливий. І нехай він не став царем, як того хотіли всі. Він став сильним в іншому. 
   — Як мореплавець! 
   — Не зовсім. Як людина, котра вміє вибирати себе та своє щастя, а не віддавати всього себе тим, хто не заслуговує. Він вибрав свободу, а не золоту клітку… — прошепотіла вона, знову доторкаючись вустами до волосся дитини.
   — І все було не так, — почувся батьковий голос. 
   Його дівчата навіть не помітили, як він зайшов до кімнати. Закарі кілька хвилин споглядав на прекрасну картину. На жінку, котру вибрало серце. На дочку, що так важко їм далась.
   — Хоча, доню. Мама права. Я вибрав свободу і вас. А ти маєш вибирати те, що зробить тебе щасливою. Те, в чому ти знайдеш свою віддушину. 
    — Ігри зі Шпунькою? — запитала вона у тата, швидко переводячи погляд на маленького цуцика, що вже давно спав у її ніжок. 
   — Так, — тихо засміявся він, підходячи ближче, та цілуючи її в макушку. — А тепер спати, шторменя! Мамі з татом треба ще закінчити кілька справ, — простягаючи руку дружині, він окинув жінку палким поглядом. — Солодких снів, моя княжичка.”

   Спогади часто навідувались до неї в ці дні, приносячи знайомий холод втрати. Та тепер, вона наче проглядала уривки минулого, розуміючи батьків. Нарешті усвідомлюючи сказане ними.
Вибирати щастя…

   Вона так давно нічого не робила заради себе. За для храму - так. Чи для настоятельки. Чи може за наказом дядька. А що вона робила для себе? Навіть залишила дитяче хобі. Забула про вірного пса. Вибирала - не себе. І що тепер робити? 
Вона не знала…

   Адже тепер вибирати себе стане набагато складніше.

Берег Південної Імперії

   Аверія прокинулася на початку світанку. Чула тихі розмови десь сгори. Як говорили про землю. Про те, що ще трохи, і вони повернуться додому. Хтось з чоловіків згадував дружину. Хтось дитину. А вона, продовжувала мовчки сидіти та чекати не зрозуміло на що.

   Чи мають свободу та щастя вони, розбійники? Так. Вони вільні в виборі. Хтось має навіть сім'ї, і зовсім не скаржиться на складний шлях піратів. На можливу смерть. Вони… Живуть…
За декілька годин, коли корабель опустив якір, до них зайшли.

   Хлопців забрали першими. Їх вивели, та спустили з корабля, одразу відвівши до невеликого маєтку, прямо на березі. Привели до купальні, змусивши відмитися та одягтися в чисте. А далі відвели до сірої, холодної кімнати з гратами, де замкнули. Що чекатиме на них? Ринок. І життя рабів чи слуг у тих, хто купить їх за найдорожчу плату.

   Молодших дівчаток забрали за півгодини. Що було з ними - не відомо. Що буде далі - теж. Але Аверія надіялася, що все буде добре. Можливо, їм пощастить. А може… Думати про щось жахливе, не хотілося.

   А ось їм х Алініель довелося чекати довше.

   За ними прийшли лише через кілька годин. І поки Аверія йшла спокійно, Алін знову почала плакати. На цей раз вже мовчки. За час в дорозі вона втратила останні сили. Ні пручатися, ні кричати вже не могла.

   Піратці ж остогидла поведінка рудої. Вона підняла обличчя тієї вище, дивлячись прямо у вічі. Жінці навіть довелось дати Алін різкого ляпаса, перед тим як завести до купальні. І той подіяв. Змусив руду впасти в якийсь ступор. Виключив останні прояви істерики. 

   — Приведіть себе в порядок, гарно помийтеся та одягайтеся. Ми маємо висуватися в дорогу менш чим за годину. Тому прискорюйтесь.

   Вони залишились одні.

   Ну як, одні. За дверима залишилися стояти кілька вартових.
Алініель мовчала, поки чорнява неспішно підвела її до басейну, з теплою водою. Допомогла тій роздягнутись, та спуститися в розслабляючу воду.

   Аверія зробила ж те саме. Скинула брудну сорочку на підлогу. І як тільки її змучене довгим шляхом тіло сховалось під прозорою гладдю, вона видихнула. Їй стало краще. Нарешті дівчата змили з себе пил та бруд. Запах випорожнень та плісняви. Аві сильно терла жорсткою мочалкою по тим місцям, де до неї торкались руки Лу, та тих чоловіків. Хоча і після цього, червона від натирання шкіра здавалася брудною.

   За хвилин двадцять до кімнати знову зайшла Наара. Жінка мала трохи збентежений вигляд. Щось за межами купальні змусило жінку насупитися, та переживати. Це відчувалося. 
Блондинка сказала поспішити, залишившися стояти осторонь. Дівчата швидко вибралися з води. Аверія легко протерла своє тіло тонким рушником, за мить допомогла і Алін. Довгі сукні коричневого кольору сіли наче влиті. Вологе волосся обох спадало на плечі, змушуючи тканину просочитися водою.

   Вони вийшли з кімнати невеликою процесією. Двоє охоронців, що стояли до цього перед дверима, неспішно пішли за жінками.

   Напевно, було б у невільниць більше сил, вони б спробували втікти. Само собою, якщо б не було охорони. Та сил не було ні на що. Навіть на те, щоб йти. Але вони продовжували шлях.
Вийшовши з будівлі, вони опинилися посеред невеликого саду, де вже розквітали троянди. Чарівні та незвичні. Десь кущі з червоними. Трохи далі - темно-сині.
Лу побачив їх, та трохи насупився. 
Була проблема - зовнішність полонянок. Точніше їх очі. 
Особливістю айварійський відьом - жінок, що володіють природною магією - були очі. Занадто яскраві. Від жовтих, наче золото - до яскраво зелених, як перша трава. І про цю особливість знали всі. Адже, в імперії таких боялися.