Глава 1.2

     — Пірати... — виплило в голові, і вона навіть не помітила, як прошепотіла це слово. 

    Придивившись, побачила чорні вітрила. Аверія з розповідей батьків знала занадто багато про життя на водах. Про кораблі та розбійників. Про морських тварей. І ясно розуміла, що сьогодні Вьорн ляже під натиском піратів. В них не було потрібної кількості стражі, ті зараз більше стерегли тих, хто направився в глиб острову до невеликої пустелі. І нема кому захистити жителів. Наче… наче загарбники чекали саме цього дня. 

    — О ні!

    Шлюпки швидко спускались на воду, а в них - люди. Часу мало. Треба попередити. Вийшовши зі ступору, дівчина розвернулась - та помчала в сторону містечка. Бігла, намагаючись якнайшвидше дістатись до людей, щоб попередити. Навіть почала кричати, маючи надію, що її почують. Але раптово, з невеликого лісу, що знаходився коло пляжу, вискочили незнайомці. 

    "Не перші... тут вже є розвідники..." - вистрелила в голові думка, змушуючи затримати подих. Різко зупинитися та заціпеніти. 

    Чоловік в чорному, наче блискавка, легко перехопив її, перекинувши на землю, та сівши зверху. І реакція, яка мала б бути у дівчини, не врятувала. Вона не змогла зробити простого - вирватися. Тіло зрадило, опинившися в раніше незнаній ситуації.

    І все що залишалося їй - лежати на землі та дивитися на свого ворога.

    Він виглядав як звичайнісінький чоловік. Засмагла шкіра, що зачасту зустрічалася в мореплавців. Збліді шрами на відкритих ділянках його тіла. Штані з чорного матеріалу, схожого на шкіру морського змія та вільна чорна рубаха, що відкривала міцну грудну клітину, підкреслювала статуру розбійника. Золотий ланцюг, з невеликим синім каменем. Та татуювання - паща великого змія виглядала з під полів сорочки.

    — Йоу! Дивіться, хлопці, яку цікаву тваринку ми спіймали... Кусаєшся? — пірат, тримаючи її руки, легко провів по щоці Аверії. Дівчина клацнула зубами, наче справжня кішка, відповідаючи на принизливе питання — Дика тварючка... А таких як ти тут багато? — він поглянув в зеленуваті очі дівчини, помітивши легку особливість - проблиск іскри, що буває в магічно обдарованих.

    Ава мовчала. Від страху. Від переживання. Від неможливості якось захистити себе. Не промовила ні слова, дивлячись переляканими очима на нього. 

    Що буде з дівчатами на святі? Чи встигли вони повернутися до храму? Скільки їх ще бродить по місцевості? А діти…

    Винирнувши з думок, Ава знову сфокусувалася на ньому. Довгий шрам від лоба до підборіддя псував лице молодого чоловіка. Очі його, наче в тон камінцю на його шиї - темно сині, дивились наче всередину дівчини. Довге волосся темно-каштанового кольору доходило до плечей пірата і було зібране позаду в хвіст. Куточок губ піднятий в усмішці. І мова…

    Вона легко зрозуміла імперську. Адже одним з обов'язків храмовниці було розуміти нужденних. Будь кого. Саме тому вона володіла мовою великого материка, знала рідну мову своєї матері, та гірський говір. І саме через те, що з легкістю розпізнала слова чоловіка, змогла дійти до простого людського висновку. Розбійники з Великого Материка, з півдня, більш за все (через твердість звуків, адже північна вимова була більш мелодійною, з деякими пом'якшеними приголосними). А якщо вона права, то діло зовсім погане - там все ще процвітало рабство. Хоча, не тільки ті землі грішили продажем людей.

    — Зустрічайте підмогу, і приведіть мені ще парочку відьмочок... — весело промовив головний з піратів, підіймаючись і потягнувши полонянку на себе. — Тільки в темпі.

    У неї навіть не виникло думки вириватися.

   Аверія згалада один зі своїх снів, що останнім часом нагадував про себе. Як вона віддаляється від островів, та дивиться на червоне коло на передпліччі.

    Чи могло це бути передбаченням? Так. Але, на жаль, вона змогла це зрозуміти лише тепер.

    Чоловік легко зв'язав руки кішці позаду спини. Сильно стиснувши її щелепу, через що юначка відкрила рота, Лу впихнув в неї кляп, котрий зробив з невеликого шарфа, що носила Ава. Закинувши її на плече, капітан пішов в бік океану, до підпливаючих шлюпок. Їх було, по меншій мірі, з сім штук, в кожній близько шести людей. Десь з сорок чоловік. Навіть цього вистачить, щоб розграбувати та зруйнувати одне з найвіддаленіших та найменших містечок Айварану.

    — Хей, Капітане. Невже тут водяться істинні? Тут, а не в столичних храмах? — забасив тучний чолов'яга, ступаючи на берег, і махаючи іншим.

    — Таки так. — цикнувши, відповів Лу, — Зловіть мені ще парочку. Більше не треба. Не ризикуватимемо... — шрамований легко підштовхнув Аві в руки одного з чоловіків. Той перехопив дівчинку, притискаючи її до себе, та поклав свою лапу трохи нище її талії. — Достав її, і залиши в одній з кліток. Очей з неї не зводьте. Ця відьмачка дуже екзотичний екземпляр.

    І поки Аверія поглядом, повним страху та якоїсь ненависті, проводжала капітана, сам Лу лише усміхався. Хотів він сьогодні бути тут? Так. Чи планував викрадати істинних? Ні. Храми були недоторканими. Навіть для таких завзятих піратів, як команда Чорного Дракара. Імперці вже більше п'яти сотен років не вірували в пантеон Трьох. Та залишались сім'ї, і деякі організації, що все ще поклонялись Великим. І Лу, зі своїми хлопцями, точно розуміли, що не можна гнівити Всетемну.

    "Та ця красуня сама потрапила в наші руки... Свята Феріда, вірю, ти захистиш нащадків своїх синів" - пронеслось в його голові. Шатен знав, що вірний пес Ганнір вже відплив від берега. Та навіть зараз відчував її погляд на своїй спині. Ця дівчина і справді була дивною. Її зовнішність була дуже миловидною, поки в очах явно плескались іскри магії. Та щось в ній змушувало тремтіти залишки душі всередині чоловіка. Не від страху. Від якогось звіриного бажання. Та Лу відкинув настирливі думки. Вона б могла стати гарною забавкою в його руках. Коханкою, наприклад. 

    Але, можливо саме вона стане тим щасливим білетом, котрий подарує чоловікові трохи більше влади.