Глава 1.1

Західне Царство. Вьорн

  Навкруги лунала жвава музика. 
  Юні артисти, весело підстрибуючи, водили смичками по струнах. В чаруючій мелодії зливались скрипка та віолончель. А ноти флейти та удари бубнів - робили незвичну пісню більш ритмічною. Все містечко пританцьовувало на великій площі, від мала до велика. А торговці в цей час роздавали дітворі льодяники в формі невеликого тонкого диска, та кручені пряники - особливу випічку цього величного свята - притрушені зверху цукром та мілкою стружкою горішків.
  Декільком служителькам храму було дозволено пройтись серед простолюду. Хто допомагав роздаючи почастунки. Хто проводив час зі старими, чи бавив дітей іграми. А деяким було дозволено повеселитися. Наприклад як їй - Аверії. Темноволосій дівчині, в чиїх венах тече кров величного народу та особливої магії.
  Вона любила миті, коли отримувала свободу. Час побути собою, а не служити правилам. А такі дні були рідкістю. Як і свята на невеликих Західних островах. Весілля там, проводи дівчат в доросле життя (після котрих вони могли виходити заміж), чи юнаків до армійської служби - щось, що давало право повеселитися уособно. Та з таким розмахом, що сьогодні відбувався в Вьорні - було лише чотири свята. Пропустити хоч одне - все одно, що зрадити самого себе.
  На вулицю виходили всі. В такі дні діти отримували багато смачного та уваги. Дорослі відпочивали від роботи та мали змогу провести час з близькими. А старці згадували молодість, та отримували благословення від служителів.
  День Всетемної - богині всієї магії, загробного життя, та покровительки істинних - святкували навесні. В день, коли з гарячих пустельних пісків розквітали красиві квіти - Айї. Чотири темно-бордові пелюстки на тонких стовбурах покритих шипами, котрі тягнулись в різні боки, уособлювали в собі сторони світу. Навіть ті, де вже давно забули про той первісний пантеон, до котрого належала Айва. Ці квіти були священними для острів’ян. Та вкрай цінними як і з магічного боку, так і з цілительського. До сих днів залишилось повір'я, що той, хто знайде чарівну Айю, може загадати бажання, і воно обов'язково здійсниться. Саме через це, ближче до опівночі, в містечках, що знаходились біля пустель, молодь збиратиметься на пошуки.
  Але не вона.
  Молоденька дівчина з дивним, для айварійок, кольором волосся неспішно бродила по гарно вбраних вуличках. Оглядала квіткові гірлянди над дверима будинків. Магічні світлячки на невеликих парканчиках. Стрічки, що звисали з древ. Місто було вбране в різні кольори. Люди - в найкращі одежі. І це радувало око юної чаровниці. 
  Сьогодні їй дозволили відпочити та посвяткувати. Жриця храму, вона ж наставниця Аверії, піддалась на прохання улюбленої підопічної, відпустивши ту в містечко. Хоча з самого ранку руда відьмачка відчувала занепокоєння. Щось всередині говорило їй - "відмов". Але чорнявка мала не так багато радісних моментів в році. І забрати один з них, жінка просто не могла. Тому зараз юна айварійка могла відпочити та відсторонитись від буденного життя в храмі. Відпочити від щоденного навчання, та обов'язків храмовниці.
  Аверія встигла потанцювати, випити стаканчик гарячого вина, а тепер жуючи пряник - бродила по місцевості, неспішно спускаючись в бік блакитних вод заливу. 
  Вже чотири роки вона мешкала в храмі на підніжжі гори Рен-Зоря (до цього, кілька років провела в іншому, ближче до столиці). Дядько - Цар Айварану Іларіон - відправив "істинну" в Вьорн, під опіку Великої жриці Лісен-сан. Забравши у юної дівчини все, до чого вона звикла, після трагічної смерті батьків. Близьких людей. Улюбленого пухнастого вихованця.  
  Вона бачила останній раз двоюрідних братів та сестер майже півтора роки тому. На святі Єднання. І Аві страждала без них. Вісім років тому саме підтримка рудих царевичів допомогла їй пережити ту страшну новину. А царівни показали, що можна жити не тільки як морячка-воїтелька, але і як справжня леді. Хоча свою істину натуру і виховання татка і матусі їй до сих пір не вдавалось приховати. Вона була такою, як і тоді. Трішки навіженою, веселою і з почуттям справедливості, котре не викоренити з її душі. Але гарно вміла одягати на себе і роль княжички - триматися з гідністю, та притаманною аристократам впевненістю. 
  Аверія і до тепер пам'ятала день, що змінив її життя.

  "- Царевич Закарі і Панна Лейла потрапили в шторм... Вижити змогли лише кілька моряків… - опустившися на коліно перед князем, стриманно проговорив немолодий чоловік."

Саме з такою новиною, напередодні її десятого дня народження, прийшов один з посланців. І Аверія, підслухавши розмову (тоді вона часто шукала "таємні ходи" в палаці, і натрапила на нішу в кабінеті Іларіона), впала в справжню істерику. 
  Тепер ті всі події здаються лише сном. Вона майже не пам'ятала перші місяці після трагедії. Дівчинку весь час поїли заспокійливими відварами. Але далі - прийшла сіра імла перед очима. Вона зненавиділа океан, кораблі. І довгі роки навіть боялась підходити до водойм. Аві і до тепер пам'ятає ту порожнечу всередині, котра іноді знову дає про себе знати. Легким могильним холодом десь в районі серця. Якось боротись з нею - не виходило. Довелось вчитись з цим жити. І за останні роки вона змогла звикнути до прохолоди.
  Говорять, що час лікує. Але він лише розмиває кордони болючих спогадів, не даючи їм зникнути назавжди з пам'яті.
  Аверія плакала ночами. Молила богиню повернути батьків. Та з часом все змінилось. В її посірівше життя повернулись інші фарби. Її відправили спочатку в Рейз, а згодом і в Вьорн. Сховали від світу. Та, наче викреслили з сімейного дерева. Можливо так було навіть краще. Адже таке життя, яке в неї зараз є - наповнене більшою свободою, ніж до того. Не відомо, залишся вона в палаці, мала б стільки ж часу на себе, на своє душевне здоров'я. А може рутина та інтриги знищили б справжню Аверію. Ту, якою вона була з дитинства. 
  За час в далині від минулих страждань вона змогла змінитись. Після розмов з цілителем душ в храмі, їй стало краще. І тепер, коли є змога - відьмачка спішить до води, поговорити та розповісти душам батьків про своє життя. Вона вірила, що саме в такий спосіб може спілкуватися з тими, хто по справжньому любив її.