1.

-Луїза,ніііі!-кричав Матвій і кинувся до мене.

Це останнє що я чула чи бачила.Думаю свою розповідь мені варто розпочати саме звідси ,але перед тим хочу ,щоб мене знали як Луїзу Маоло.Я звичайна дівчинка з Києва. Принаймні до певного моменту ,я вважала, що це так.Отож детальніше.

Сьогодні день був похмурим, ніби самі небеса не воліли ,щоб я виходила кудись,але школу ніхто не відміняв.Мені 17 і я навчаюся в 11 класі 415-ого приватного ліцею.Моя сім'я досить заможна,ми маємо власний сімейний бізнес ,який переходить з покоління в покоління.Я маю брата Матвія він на 3 роки старший за мене.Батьки вважають ,що він більш здатний ,аніж я, тому до мене особливої уваги не приділяють.Це ж бо мені й на користь ,адже не маю великого бажання іти стопами предків,краще створити щось нове ,тим більше є дуже багато ідей ,от би ще життя вічне.

Ненавиджу школу,вважаю що це марна трата часу,хоча мати каже,що школа найщасливіший період в моєму житті.Можливо так і було б ,але тато вирішив ,що я не повинна вчитися в звичайній школі і після першого року там перейшла до приватного ліцею,де твої знання нікому не потрібні,важливі лише гроші.Нудить.Мене настільки дратує це місце усі лише вихваляються ,

"-Я НЕ ЗРОБИЛА ЦЕ ЗАВДАННЯ ,БО ТІЛЬКИ ВЧОРА ПОВЕРНУЛАСЯ З ОСТРОВІВ,БАТЬКО ВСЕ ВИРІШИТЬ ЛИШЕ НАПИШІТЬ СУМУ І ЗАКРИЙТЕ МЕНІ АТЕСТАТ."

Я думаю усе і так зрозуміло майже кожен,хто тут навчається тільки і приходить ,щоб показати новий телефон,чи подарувати магнітик з подорожі тим-хто не може собі цього дозволити і самоствердитися за рахунок степендіантів ,які навчаються в ліцеї безкоштовно.Дуже важливо ,що все ж є кілька "не гнилих" людей ,які цінують кошти батьків і не вимагають казна-чого: Марта ,Стела, Макс і Ігор-єдині з ким я спілкуюся в межах цього ліцею.

Після закінчення занять Матвій зустрів мене зі школи ,так він робив щосереди,усі інші дні батьки його штурмують по повній,бо він майбутній власник компанії "Maolo".

Ми як завжди йшли через набережну,взяли морозиво у першому фургончику і рушили до переходу.Взимку ми в цьому ж місті беремо вафлі і каву-це наша традиція.

Зелене світло.Ми рушили.Крок,ще один,і ще...

-Луїзо,нііі!!!-крикнув Матвій.

З повороту виїхало авто ,три ,два ,один.

Темрява,хруст,крики,звуки поліції та швидкої.Тиша.Я встала з асвальту і пішла,в бік швидкої.

Моє понівечене тіло бездиханно лежало на асвальті ,купа лікарів,поліція ,Матвій в сльозах звонить батькам.Невже це все?Невже я померла і мені не судилося бути більше ,аніж 17-ти річною 11-ти класницею?