31. Інтерв’ю

Занурившись в свої думки, я навіть і не помітила як Крістофер Лейер спустився сходами і привітно промовив до мене:

- Дякую що приїхали, місс Сміт.

Він всміхався й промовляв до мене звичним спокійним тоном. Я ж була спантеличена його поведінкою, адже лише кілька хвилин тому чула зовсім інший настрій від нього. Але встала з дивану й ввічливо промовила:

- Рада вас бачити.

- Сьогодні гарна погода. Не бажаєте поговорити на терасі?

- Залюбки.

Лейер повертається до дворецького, що стоїть поруч з ним й промовляє:

- Джозеф, приготуй будь-ласка нам чаю.

Він киває й виходь з вітальні. Лейер люб’язно всміхається мені й прямує до виходу на двір. Оглядаюсь в надії помітити Беннета, але його нема. Тому прямую на вулицю слідом за господарем будинку.

Ми сідаємо за столик на ґанку. Звідси видніється сад, в якому потопає будинок. Плетені крісла оздоблені м’якими подушками, вказують, що тут часто проводять час. Я сідаю в крісло й зморщуюсь від прохолодного осіннього вітерця. Лейер помічає це й відкриває невеличку шафу, що стоїть поруч. Дістає затишну ковдру в клітинку й підходить до мене. Він розкриває її, і укриває мене в неї. Я ніяковію від такої турботи, та сором’язливо промовляю:

- Дякую.

Він лише всміхається у відповідь й сідає навпроти.

- Ви не проти якщо я ввімкну диктофон? – питаю, копаючись в сумочці.

- Як вам зручно, - промовляє усміхнено.

Я вмикаю диктофон, відкриваю питання, що підготувала для мене Сем й видихаю. Ніяк не вдається приховати своє хвилювання. Але Лейер лише всміхається й терпляче чекає коли я почну.

Розмова протікає легко, тому після кількох питань я розслабляюсь й думаю, що все не так страшно. Коли Джозеф приносить нам чай, між нами з Лейером стирається формальність й ми спілкуємось наче приятелі. Ми обмінюємось жартами, він розгорнуто відповідає на всі питання, і я вже уявляю захопливе обличчя подруги, коли скину їй аудіозапис. На певний час я навіть забуваю про власні наміри зустрітися з цим чоловіком і думаю, що моє перше враження про нього було помилковим. Так проходить близько години і я радісно передчуваю майбутню статтю.

- Дуже дякую вам за приділений час, - промовляю й налаштовую себе на іншу тему, що змушує мене знов відчувати хвилювання.

- Це я вам дякую, - щиро всміхається, - ви зовсім не схожі на своїх колег, що нахабно сують свій ніс в чуже життя.

- Можу я вам задати питання особистого характеру? – несміливо промовляю.

- Так, звичайно, - він зацікавлено слухає.

Я збираюсь з силами й промовляю, підбираючи кожне слово, аби він не втік від мене знову:

- Минулого разу коли ми зустрічались ви сказали, що знали мою маму, - посмішка зникає з його обличчя, але я продовжую, - не могли б ви розповісти звідки ви її знали.

Він серйозно подивився на мене, а потім задумливо спрямував свій погляд на сад. Кілька секунд мовчання і я вже втратила надію, що він щось відповість. Але він промовив:

- Ми познайомились дуже давно, коли вчились в одній школі. Я дуже добре знав вашу маму, бабусю, і всю вашу сім’ю.

- Бабусю? – здивовано перепитую.

Лейер переводить погляд на мене, примружує очі й продовжує:

- Так, бабусю, нажаль вона загинула як тільки ви народились.

В мене не вкладалось в голові те, що він говорив, бо мама ніколи не згадувала ні про яку бабусю. І тут я задала питання, яке сама від себе не очікувала:

- А мого батька?

Він уважно подивився на мене, а потім знов відвернувся, промовивши:

- І батька…

Настрій Лейера змінився. Він вже не був таким відвертим як під час інтерв’ю. Його відповіді були короткі, але навіть в них було багато нового для мене.

- Тобто ви були другом сім’ї? – тремтячим голосом питаю.

Він знов робить довгу паузу, після якої відповідає, так і не дивлячись на мене, а споглядаючи за деревами в саду:

- Можна і так сказати.

Справляє враження, що йому важко розмовляти на цю тему, але він намагається не показувати емоцій. Я ж продовжую наполегливо і обережно розпитувати:

- Коли ви востаннє бачили маму?

Він опустив очі. А я не квапила його. Бо вже почала звикати, що він обдумує кожну свою відповідь і йому на це треба декілька секунд. Сподіваюсь цей час йому потрібен не для того щоб вигадати брехню. Але наступні його слова осідають важким каменем всередині:

- Вона зникла коли вам було кілька днів від народження.

Він більше нічого не додав, і не повертав свій погляд на мене. На цей раз час знадобився мені, для того щоб усвідомити його слова.

- Що означає «зникла»?

- Вона написала прощальну записку і пішла з дому, залишивши сім’ю і друзів. Забрала лише свою доньку. – в його голосі я чула смуток.

- Чому вона це зробила? – я задала це питання, але мабуть більше для себе. Та воно привернуло його увагу і він нарешті повернув погляд на мене. В його очах я побачила стільки болю і суму, що стало моторошно.

- Це вам краще спитати в свого батька. Він – причина її вчинку.

Мені було страшно питати ще щось, бо все почуте було для мене незбагненне. Здавалося б, я отримувала відповіді на питання, але натомість питань ставало все більше. Чому мама залишила все? Хто мій батько і що він такого зробив, що вона змушена була від нього тікати? Чому мама ніколи не розповідала про бабусю? Всі ці питання наче бджоли гули в голові. Але я намагалась вгамувати їх аби завершити цю розмову й отримати відповіді, поки Лейер має бажання мені відповідати.

- Він живий? – чомусь це безглузде питання зірвалось з вуст.

- Так, - спокійно відповідає, - поки живий.

- Чому поки? – стурбовано питаю.

- Ніхто не знає коли його останній день настане, - від його слів я відчула мороз по шкірі.

Всередині виникло дивне відчуття якого досі не було. А що якщо він в небезпеці, чи хворіє і скоро може померти? Чи не буду я жалкувати про те, що не зустрілась з ним, коли його не стане? Все більше і більше питань виникало в голові. І замість ненависті, що я завжди відчувала до батька, я відчула занепокоєність.