30. Допитливість

Зручно вмостившись в робочому кріслі тримаю в руках журнал й вже вкотре перечитую статтю Сем. Здається і причепитись немає до чого, але якось незвично бачити себе в журналі. І нехай ніхто не знає хто на фото, але я ж знаю. І Сем також. Можливо й Евелін нас бачила, а може ще хто рознюхав… Я чудово знала журналістське нутро. Якщо треба сенсація, буде сенсація. Особливо це стосувалось поціновувачів жовтої преси.

Увагу привертає кур’єр, що метушиться серед столиків колег з гарним букетом білих гортензій. Він щось питає у колеги і та вказує на мене. Я здивовано округляю очі, коли кур’єр крокує до мене.

- Добрий день. Ви Нікі Сміт?

- Так, це я, - розгублено відповідаю й відчуваю чарівний аромат квітів.

- Розпишіться будь-ласка тут, - він протягує мені бланк доставки і я розписуюсь, - прошу, це вам.

Він простягає мені букет. Я беру його й насолоджуюсь цієї красою, навіть не помітивши, що кур’єр вже пішов. Всі в офісі зацікавлено на мене дивляться. Подібні доставки не часто бувають у нас в офісі. Тим паче всі мої колеги знали, що після розтавання з Джошем я була замкнута та відсторонена від інших чоловіків. Але зараз мені було байдуже, хто що думає.

Я помітила невелику картку серед квітів. Коли розкрила її, прочитала:

«Сумую за тобою. Б.»

Посмішку стало ще важче приховувати від допитливих поглядів колег і я солодко закусивши нижню губу, відвернулась і набрала номер Беннета. Після кількох гудків він відповів:

- Привіт.

- Привіт. Дякую за квіти. Вони дуже гарні, - промовляю й глибоко вдихаю їх аромат.

- Приємно чути. Але я сподівався почути дещо інше… - загадково відповідає.

- Що?

- Хочу знати в найдрібніших подробицях як ти сумувала за мною.

- Потім покажу, - грайливо відповідаю на його флірт.

- Покажеш? Ммм, - його голос стає тихішим і нижчим, а в мене від цього мурахи по шкірі, - я вже не можу дочекатись… зараз же приїду до тебе в офіс й вкраду тебе.

- Не треба, твої квіти і так створили багато питань… - я помічаю, що головний редактор прямує до мене.

- То о котрій тебе забрати? – чую в телефоні, а Евелін вже стоїть поруч і чекає поки я закінчу розмову.

Я схвильовано відповідаю:

- Я пізніше передзвоню, - і кладу слухавку.

- Доброго ранку, Нікі. – промовляє Евелін як тільки я відкладаю телефон, - дівчата казали, ти мене шукала.

- Так, хотіла спитати, чи не потрібна я вам після обіду. Бо в обід маю їхати на інтерв’ю до містера Лейера.

- Звичайно, їдь, - мої слова оживили її, - і ні про що не турбуйся. Ми впораємось сьогодні і без тебе. Головне, щоб ваша зустріч пройшла ідеально і в тебе було достатньо матеріалу.

- Я постараюсь, - ледь усміхнено промовляю.

- Не бійся, у тебе все вийде. – підбадьорює, привітно всміхаючись, - посміхайся, жартуй, роби компліменти. Всі це люблять. Але не забувай, що ти повинна слухати більше ніж розмовляти.

- В мене з цим проблем немає, - впевнено запевняю.

- Я знаю, але нагадую. – вона ще раз посміхнулась й перевела погляд на відкритий журнал, що лежав на столі, - як тобі номер?

- Чудово як завжди, - промовляю і розумію, що лукавлю, бо з усіх попередніх, цей мені подобається найменше.

- Ні, цей кращий за попередні, - вона сказала це неоднозначно, а потім додала, - до речі, гарна сукня.

Вона підморгнула мені, даючи зрозуміти, що вона знає хто зображений на фотографії. Її слова сполохали мене і я не знала як реагувати. Я підозрювала, що вона може впізнати мене на фото, навіть якщо і не бачила наш танець в залі, але все ж таки не була готова обговорювати це з нею.

- Цікаво, хто ж ця незнайомка… - вона усміхнулась й покинула мене. А я залишилась сидіти з думкою про те, що всі з ким я спілкувалась на балу можуть впізнати мене на світлині.

В тому, що Евелін буде тримати це в секреті я не сумнівалась, а от щодо інших… Ми з Сем спілкувались з якоюсь Марго, яка вже скоріш за все вишукує інформацію про мене. Я познайомилась з Люком, з котрим можливо ніколи не зустрінусь. Але схоже на те, що він добре знайомий з Беннетом. І Лейер… він теж може впізнати мене на цьому фото. Та здоровий глузд заспокоював і переконував, що більшість людей, що знаходились в тому залі просто не читає світську хроніку.

За годину я вже прямувала за місто на своїй машині. В думках раз за разом прокручувала питання для Лейера, але не ті, що Сем підготувала для інтерв’ю, а ті, що я підготувала про свою сім’ю. Та квапитись з цим не варто. Інакше знову залишусь без матеріалу для статті. Тому я спочатку зроблю роботу для подруги, а потім шукатиму сміливості розпитати Лейера про свою маму.

Сонячний день підбадьорював. Насолоджуючись теплим промінням я виїхала з розкішного району міста й опинилась у, вже знайомому мені, саду. Чим ближче я наближалась до маєтку, тим сильніше вистукувало моє серце, але подумки я намагалась заспокоювати себе. Адже моя невпевненість була лише на руку моєму респонденту.

В’їхавши на подвір’я, я помітила машину Беннета. Подивилась на будинок, ніби шукаючи його в одному з вікон. Я зовсім не очікувала побачити його тут і тому хвилювання наростало новою хвилею. Я не знала як поводити себе коли ми зустрінемось тут, у маєтку Лейера.

Дворецький, з яким я вже була знайома, зустрів мене на порозі будинку.

- Доброго дня, місс. Як ваші справи?

- Добре, дякую, - ввічливо відповідаю.

- Дозвольте ваше пальто, - він люб’язно допомагає зняти мені легеньке пальто й проводить до вітальні.

Опинившись в вітальні, я чую суворий чоловічий голос, що доноситься з однієї з кімнат будинку, але дворецький Джозеф на це ніяк не зважає. Він ввічливо пропонує мене присісти на диван й питає:

- Бажаєте чай чи каву?

- Можна просто води? – питаю й помічаю, що чоловічий голос стає гучніше і доноситься з другого поверху.

- Звичайно, - він вже розвертаєтеся щоб піти, але я промовляю до нього.