21. Сад

Сад був чудовий, в повітрі ще відчувалась свіжість дощу, що пройшов вночі. Різні голоси птахів переплітались в одну прекрасну мелодію. Здавалось, що їх занадто багато тут, але це не дратувало, а навпаки заворожувало.

Пройшовши трохи вглиб саду я побачила чоловіка в сірому діловому костюмі, що мовчки стояв та кудись дивився. Підійшовши ближче, я впізнала власника будинку. Він задумливо стояв на березі озера та дивився на сонце, що заходило за обрій. Мабуть почувши мої кроки, він повернувся до мене та трохи посміхнувся:

- Радий вас бачити, місс Сміт.

- Доброго дня, - підійшовши ближче до нього я стала поруч та дивилась на сонце, яке зачаровувало своїми жовтогарячими променями.

- Як вам мій сад?

- Приголомшує. Тут дуже гарно. – чесно відповіла я.

- Чудове місце для того щоб доживати останні роки. Але ще краще, для того щоб споглядати як зростають твої діти та внуки.

В цей час в мені прокинулась журналістка. Це був влучний момент для того, щоб задати питання, яке мабуть цікавить багатьох. Зібравши всю сміливість в кулак, я відчайдушно наважилась запитати:

- А у вас є діти?

Чоловік не відповідав декілька секунд, було видно, що ця тема для нього складна, і я вже десять разів пожалкувала про те, що запитала. Але журналістська цікавість не давала мені промовити й слова, боячись сполохати співрозмовника. Тому я очікувала його відповідь, яку він згодом дав:

- Я не знаю, що таке бути батьком. Хоча завжди мріяв ним бути.

Його відвертість вразила мене. Цей чоловік багато років мовчав, не розмовляв з пресою, а зараз розкриває мені душу. Я бачила це по його обличчю, вдумливому погляду. Мене розривало на два бажання, одне з них - пожаліти цього відчайдушного чоловіка та не чіпати його «старі рани», друге – дізнатись якомога більше.

- Ніколи не пізно, - жартуючи я обрала перший варіант, розуміючи, що мої колеги скоріш за все звільнили б мене, бо жоден журналіст не упустив би такого моменту.

Чоловік розсміявся:

- Місс Сміт, мені майже шістдесят років, ви гадаєте я готовий міняти пелюшки та годувати дитину в перервах між діловими зустрічами?

- Чому б і ні? – продовжувала я жартувати, помітивши як міняється настрій мого співрозмовника в кращу сторону, - зараз багато молодих дівчат готові вискочити заміж за чоловіка вдвічі старшого за себе. І в вашому оточенні таких не мало.

- Нажаль це правда. Але ми ж розуміємо які цілі переслідують ці дівчата, – він прискіпливо подивився на мене, - добре, що ви не з таких.

Його слова вразили мене:

- Чому ви так вирішили? Може я типова хижачка на багатіїв?

- Повірте, я таких дівчат бачу дуже часто, тому знаю як вони себе поводять. Ви не така. До того ж, це я вас запросив, а ви, як я пам’ятаю, намагались відмовитись від нашої зустрічі.

Наша розмова була легкою та ненапруженою. Я розслабилась і наша бесіда нагадувала спілкування добрих знайомих.

- Можна питання? – вроджена допитливість не давала мені спокою.

- Так звичайно.

- Чому ви обрали саме мене для інтерв’ю?

Він нахилив голову, потім подивився знову на захід сонця, намагаючись не зустрічатись зі мною поглядом і відповів:

- Мені вас порекомендували як досвідченого і чесного журналіста.

В цю маячню я вже ніяк не могла повірити. Мало того, що всі його жести казали про те, що він приховує правду. Ще й сказати таке… він точно не знав нічого про мою роботу, й навряд чи розумів журналістику. Мабуть для нього вся преса однакова. Адже хто міг порекомендувати журналістку, що пише поради для домогосподарок та дівчат, що заплутались в своїх стосунках?

Але я вирішила не показувати йому, що я виявила цю брехню. Не варто сваритись з ним зараз, оскільки наше інтерв’ю може закінчитись навіть не почавшись. Але для себе я вирішила, що знайду відповідь на своє питання.

- Зрозуміло, - коротко відповіла я.

- Стає прохолодно, - йому не хотілось більше продовжувати цю тему тому він запропонував, - Може ми підемо до будинку та поп’ємо чаю? В мене є дуже смачний та корисний тибетський чай.

- Не відмовлюсь.

І ми попрямували до маєтку, по дорозі обговорюючи сад та архітектуру маєтку.