Розділ 6

- Ну, ви тут спілкуйтеся! - радісно прощебетала Леся, переводячи погляд з мене на нього і назад. - Я впевнена, у вас знайдеться багато спільного.

Я кинула на подругу панічний, благальний погляд, який кричав: “Не смій мене тут кидати сам на сам із ним!”, але Леся вже змахнула рукою і, цокаючи підборами, втекла до інших гостей на кухню. Зрадниця.

- Будеш шампанське? - запитав Андрій. 

- Так. Буду, - кивнула я. 

- Гаразд. Чекай тут.

Він швидко повернувся з двома келихами, опустившись  на диван поруч.  Між нами зависла коротка, але відчутна тиша. Я крутила в руках келих, він поправляв рукав светра. 

- А ти... - почав він. 

- Я хотіла... - одночасно випалила я..

Ми перезирнулися і розсміялися. Напруга трохи спала. 

- Говори перша, - він нахилив голову, усміхаючись.

Я зробила ковток шампанського для хоробрості.

 - Чому ти не сказав, що впізнав мене? Ну, там... біля люка? 

- Тобі й так було ніяково, - він знизав плечима, і його тон став м'якшим. - Ти впала, зламала підбор, запізнювалася. Навіщо було змушувати тебе червоніти ще більше, зізнаючись, що я той самий “друг Саші”?

Я відчула, як щоки знову починають червоніти. 

- Я виглядала настільки збентеженою? 

- Скоріше... кумедною. І трохи сердитою. Як наїжачене кошеня, яке не хоче приймати допомогу.

 Кошеня? Ну дякую. Я подивилася на коробку зі сніговою кулею, що стояла в мене на колінах. 

- Чому ти вирішив подарувати мені її? Це ж... клопіт. Треба було шукати, купувати. 

- Ну, ти ж її хотіла, - просто відповів він. 

- А ти що, хтось на кшталт виконавця новорічних бажань? 

- Тільки для тебе, - він сказав це тихо, дивлячись мені прямо в очі. Мене це збило з пантелику. 

- Але навіщо? Ми ж не друзі, ти мене навіть не знаєш як слід... 

- Гм, ну так, це проблема, - він усміхнувся, відкидаючись на спинку дивана. - То давай виправляти. Розкажи про себе, Мар’яно. Хобі? Захоплення? Таємні таланти?

Я закотила очі.

 - О, пішов стандартний список питань з анкети?

 - Аякже. Починаю з основ. 

- Та особливо нічого розповідати, - я відвела погляд. - Професійно сплю між змінами на роботі. 

- Не може такого бути, - він не вірив. - Спробуй ще раз. 

- Гаразд... Я Мар'яна, мені двадцять три роки, продаю людям вікна. Хобі було багато, - зізналася я. - Якщо почну перераховувати, це займе купу часу. В основному щось творче: малювання, ліпка... Але тиждень-два  і набридає. На велосипеді люблю їздити, але тільки коли тепло. А, ну ще пів року вчила іспанську, суто щоб дивитися один серіал в оригіналі. Це все.

- Тобто ти - творча натура, велоспортсменка і майже носій іспанської, яка просто маскується під менеджера з продажу вікон? - він хитро примружився. - Непогана легенда, Мар'яно. Ти дуже старанно намагаєшся здаватися звичайною, але виходить так собі. Я ж бачу, що там усередині цілий всесвіт, навіть якщо ти ховаєш його за фразою “продаю склопакети”.

- Гаразд, - я примружилася. -  А ти? Чим захоплюєшся, крім лазіння по каналізаціях?

Він розсміявся і похитав головою. 

- О, як ти майстерно перевела стрілки. Ну добре, приймається. Я Андрій, працюю в айті, мені двадцять шість. Люблю читати фантастику, вмію готувати дещо складніше за макарони... і обожнюю кіно. Особливо ранкові сеанси, коли порожньо, або найостанніші.  А ти любиш кіно? Ну, не вдома, а саме в кінотеатрі

 - Так, звісно. У кінотеатрі особлива атмосфера. Попкорн, темрява... 

Андрій зробив ковток шампанського і, не відводячи від мене погляду, ніби між іншим сказав.

- Ну, якщо буде в тебе час... могли б якось разом сходити. 

Я примружилася, ледь стримуючи усмішку. 

- Це що, був хитрий маневр, щоб так “невинно” покликати мене на побачення?

Він подався трохи вперед, і його погляд став серйознішим, хоча в кутиках очей все ще танцювали смішинки. 

- Чорт, мене викрили, - він картинно підняв вільну руку вгору. - Я втрачаю хватку. То що, сходимо? Варіанти відповіді: "так" або "звісно".

Я подивилася на нього. Такий дивний, нахабний, але неймовірно милий хлопець. “Якась маячня”, - подумала я. Він що, серйозно?  А потім подумала: “А й грець з ним”.

- Так, звісно, - випалила я раніше, ніж встигла злякатися.

Андрій завмер, піднявши брову від подиву. 

- Ей, красуне, так швидко? У мене ще був заготовлений список аргументів, щоб тебе вмовити. Я навіть не встиг використати свої козирі.

- Зекономлені аргументи залишиш на потім, - розсміялася я.