Розділ 5

Я примостилася на самому краю великого дивана, намагаючись злитися з інтер'єром. У руці я стискала келих із вином, наче рятувальне коло, і робила вигляд, що мені дуже цікаво розглядати візерунки на шпалерах. Час тягнувся, як густа карамель. Навколо всі веселилися, танцювали, сміялися, дзвеніли келихами, а я почувалася чужорідним елементом у цій формулі свята.

Кожні п'ять хвилин я зиркала на двері, очікуючи появи того самого “міфічного друга Саші”, і водночас молячись, щоб він не прийшов. Раптом крізь гучну музику пробився наполегливий дзвінок у двері. 

- О! А ось і підкріплення! - вигукнув Саша і побіг відкривати.

У передпокої здійнявся галас, і за мить у вітальню ввалилася компанія з трьох людей. Двох я точно не знала, а от третій... Третій був у повному екіпіруванні Діда Мороза: червона шуба, величезна біла борода, що закривала пів обличчя, шапка, насунута на очі, і мішок за плечима.

Він був душею компанії з першої секунди. Гучно вітався, обіймав усіх підряд, сипав жартами. Він запускав руку в мішок, діставав звідти шоколадки, мандарини, хлопавки і роздавав гостям. Усі сміялися, раділи, як діти.

Я втиснулася глибше в подушки дивана. “Хто це? Якийсь аніматор? Чи просто веселий друг?” - промайнуло в голові. Тільки б він не підходив до мене. Будь ласка, не підходь. Я не хочу брати участь у конкурсах, не хочу читати віршики, я хочу просто досидіти цей вечір і піти додому.

Але, чорт забирай, я помилилася. Він помітив мене. Його погляд зупинився на моїй червоній сукні, і він попрямував прямо до мого кутка. Він став наді мною, високий і кумедний у цьому костюмі. 

- Доброго вечора, прекрасна пані! - промовив він нарочито басистим, театральним голосом, від якого мені захотілося провалитися крізь підлогу. - Скажи дідусеві, чи добре ти поводилася цього року? Чи була вередулею?

У кімнаті стало тихіше, хтось хихотів. Я не знала, що відповісти. Щоки спалахнули вогнем. Це було так безглуздо і незручно. Я просто кліпала очима, намагаючись видавити з себе хоч слово, але виходило лише ніякове мовчання. Він витримав паузу, а потім хмикнув, ніби прочитав мої думки. 

- Гаразд, гаразд... Бачу по очах, що добре. Навіть занадто.

Він зняв мішок з плеча, розв'язав його, довго там порпався, а потім витягнув... не шоколадку. Він простягнув мені велику, важку коробку.

- Зі святом, Мар'яно.

Я завмерла. Він назвав моє ім'я? Звідки він знає? 

- Що?.. - ледь чутно видихнула я.

 - Відкривай, - вже своїм звичайним, не “дідоморозівським” голосом сказав він.

Тремтячими пальцями я зняла кришку. Всередині, у пінопласті, лежала вона. Снігова куля. Велика, важка, справжня. А всередині неї, на кам'янистому березі, стояв маленький, детально промальований маяк. Я струснула її, і навколо маяка закружляла біла хуртовина. Це було неможливо. Я підвела на нього шокований погляд. 

- Але як?.. Звідки?..

Він повільно засунув руку в кишеню своєї червоної шуби і витягнув звідти зім'ятий, трохи брудний білий конверт. Мій лист.

- Ти?.. - у мене перехопило подих.

Він усміхнувся, стягнув із голови шапку разом зі штучною бородою і скуйовдив своє темне кучеряве волосся. На мене дивилися ті самі сірі очі з бісиками, які я бачила декілька годин тому біля каналізаційного люка.

- Привіт, льотчице, - підморгнув він. 

Я не могла вимовити ні слова. Це він. Хлопець із люка. І він же приніс мені маяк...

У цей момент до нас підлетіла Леся, сяючи від щастя. 

- О, так ви вже познайомилися! - защебетала вона, навіть не помічаючи мого ступору. - Мар'яно, це Андрій! Той самий Сашин друг! - Вона відчутно штовхнула мене плечем, мовляв: “Пам'ятаєш, я казала?”.

Потім її погляд впав на коробку в моїх руках.

 - Ого! Це що, снігова куля? Вау, яка крута! Андрію, де ти встиг таку дістати? Ти ж казав, що ледве встигаєш!

Андрій перевів погляд на мене. Його усмішка стала м'якою, теплою і якоюсь... інтимною. Тільки для нас двох.

- Нехай це залишиться нашою таємницею, - тихо сказав він, не відводячи від мене очей.