Розділ 4

Вдома було тихо і тепло, але в моїй голові продовжувала вити хуртовина думок. Я механічно стягнула з себе зіпсований чобіт, кинула його в куток, а сама впала на диван, дивлячись у стелю. Перед очима все ще стояло його обличчя та хитра усмішка. “Цей джентльмен не буде вас переслідувати... хіба що у снах”.

Це був флірт? Чи мені здалося? Може, він просто з тих хлопців, які з усіма так спілкуються - легко, грайливо, ні до чого не зобов'язуючи? Ну серйозно, Мар'яно, який флірт? Він просто веселий тип, який потрапив у дурну ситуацію і вирішив розрядити обстановку. Якби я йому справді сподобалася, він би попросив номер телефону, правда ж? Або хоча б запитав про сторінку в соцмережах. А він просто посадив мене в таксі, побажав гарного року і помахав ручкою.

- Він просто привітний, - суворо сказала я сама собі вголос. - І жалісливий. Побачив дівчину в біді, вирішив пограти в благородного лицаря. От і все. Не накручуй себе. У тебе попереду цілий вечір з іншим “ідеальним” кандидатом.

Від цієї думки стало ще гірше. Але часу на самокопання не залишалося. Я зітхнула і попленталася до шафи. Червона сукня. Та сама, на якій так наполягала Леся. Я дістала її з вішака, вагаючись. Може, вдягнути джинси і светр? Сказати, що не встигла переодягнутися? Але потім згадала Лесин голос: “Тільки не сірий светр, благаю!”. Не хотілося псувати їй настрій ще з порога.

Я одягла сукню. Тканина м'яко облягала фігуру, виріз був трохи глибшим, ніж я звикла носити, але... в дзеркалі на мене дивилася зовсім інша дівчина. Яскрава. Я нашвидкуруч накрутила легкі локони, додала трохи більше хайлайтера, ніж зазвичай, і нафарбувала губи червоною помадою.

- Ну все, - видихнула я своєму відображенню, намагаючись додати собі впевненості. - Якщо вже ганьбитися на вечірці перед незнайомцями, то хоч при повному параді.

Доїхала я швидко, хоча серце калатало так, ніби я їхала на іспит, а не на свято. У квартирі Лесі й Саші вже гуло, як у вулику. Музика гриміла, в коридорі було ніде ступити від курток і взуття, пахло мандаринами, дорогими парфумами і запеченим м'ясом.

Я зайшла у вітальню і мимоволі втягнула голову в плечі. Людей було повно. Більшість облич я бачила вперше. Я з острахом сканувала поглядом кожного хлопця в кімнаті. Ось той, високий, біля вікна, в окулярах? Виглядає серйозним. Це він? Чи, може, он той блондин, що голосно сміється біля ялинки і розливає шампанське? Або той, що сидить на дивані в телефоні?

Мене почало трусити. Хто з них той самий “перспективний" хлопець, якому Леся показала моє фото? І чи дивиться він зараз на мене, оцінюючи, чи відповідає реальність картинці?

- Мар'яночка! - Леся виринула з натовпу, як хижак із засідки. Вона була в блискучому сріблястому комбінезоні і виглядала, як живий феєрверк. - Боже, ти все-таки одягла червону сукню! Тобі так пасує, просто відпад! Всі мужики штабелями ляжуть!

Вона міцно схопила мене за руку, ніби боялася, що я втечу, і задоволено посміхнулася. Не встигла я й рота розкрити, як вона втиснула в мою вільну долоню повний келих із вином.

- Пий, це тобі для хоробрості! Ти якась напружена, - торохтіла вона, тягнучи мене в центр кімнати. - Розслабся, тут усі свої!

Я зробила великий ковток, ледь не похлинувшись, і знову кинула панічний погляд навколо, намагаючись вирахувати загрозу.

- Лесю, а... де він? - пошепки запитала я, нахиляючись до її вуха. - Ну... той друг Саші?

Леся розсміялася, помітивши мій переляканий погляд, яким я свердлила блондина біля ялинки.

- Не шукай, не напружуй зір, - вона грайливо цокнулася своїм келихом об мій. - Можеш поки видихнути. Його ще немає, він затримується. Якісь форс-мажори на дорозі, але обіцяв бути з хвилини на хвилину. Так що в тебе є час морально підготуватися сяяти!