Розділ 3

Я спробувала зробити крок. Щиколотка неприємно занила - не критично, схоже на звичайний забій, - але справжньою проблемою виявився чобіт. Без підбора нога щоразу провалювалася назад, позбавляючи мене рівноваги. Світ хитався при кожному русі, і моя хода нагадувала незграбний танець пораненого пінгвіна на льоду. Хлопець, що  все ще стояв поруч критично оглянув мої жалюгідні спроби пересуватися і нахмурився.

- Слухайте, виглядає не дуже, - серйозно сказав він. - Нога болить? Може, в травмпункт?

- Ні, - відрізала я крізь зуби, намагаючись знайти точку опори на одній нозі. - Зі мною все добре. Мені просто треба на зупинку.

Я зробила ще один невпевнений крок, і світ знову небезпечно похитнувся. Він миттєво перегородив мені дорогу.

- Та куди ви підете? Тут суцільна ковзанка. Давайте я вас підвезу? Або таксі викличу та оплачу.

- Ага, звісно, - фиркнула я. - Щоб я сіла в машину до незнайомого чоловіка, який щойно виліз із каналізації? Ні, дякую. Я доберуся на маршрутці. Сама!

Він схилив голову набік, і в його очах знову затанцювали ті самі бісики.

- Значит, горда і обережна? 

- Саме так. 

- Ну що ж, - він знизав плечима. - Друге - це правильно. А от перше - це зараз нерозумно.

- Вас це не стосується! - гаркнула я і зробила рішучий крок уперед.

Це було помилкою. Підошва вцілілого чобота миттєво поїхала по кризі. Ноги роз'їхалися в різні боки. Я шалено замахала руками, наче вітряк під час бурі, і лише дивом втримала рівновагу, щоб не впасти обличчям у сніг. Серце пішло в п'яти.

- Все, досить цього цирку, - почула я його втомлене зітхання.

Перш ніж я встигла зрозуміти, що відбувається, земля раптом пішла з-під ніг. Він просто підійшов, нахилився і легко, одним рухом підхопив мене на руки. Я опинилася притиснутою до його куртки. Від нього пахло морозом, терпким чоловічим парфумом і... мандаринами?

- Ей! - заверещала я, від шоку забувши про біль. - Ви що собі дозволяєте?! Ану поставте мене на землю! Негайно!

- Не крутіться, впадемо разом, - спокійно сказав він, впевнено крокуючи до зупинки, наче ніс не дорослу дівчину в зимовому одязі, а пакет із продуктами.

- Це викрадення! Це порушення особистих кордонів! - я намагалася відштовхнутися руками від його грудей, але він тримав мене міцно. - Я поліцію викличу! Ви чуєте?! Відпустіть!

- Викликайте, - незворушно кинув він, дивлячись прямо перед собою. - Тільки спочатку донесемо ваші дорогоцінні кордони до зупинки, де сухо. А там хоч спецназ викликайте, хоч Діда Мороза.

Люди на зупинці почали оглядатися на нас: симпатичний хлопець несе на руках дівчину, яка волає про права людини. Але попри моє удаване обурення, десь у глибині душі ця безглузда ситуація мене веселила. І, ніде правди діти... навіть тішила. У його руках було напрочуд надійно, і це відчуття виявилося значно приємнішим за моє хвалене “я сама”.

Він обережно поставив мене на відносно сухий клаптик асфальту, але руку не прибрав, продовжував міцно тримати під лікоть. Щиколотка нила - неприємно, але терпимо. Справжньою проблемою виявився зламаний підбор: без нього нога щоразу провалювалася назад, і я почувалася чаплею, яка розучилася стояти.

- Слухайте, ну немає сенсу тут стояти, -він кивнув на мій чобіт. — Підбор зламаний, погода псується. Навіщо вам ці подвиги з маршруткою? Давайте я викличу таксі.

- Ні, - відрізала я, хоча впевненості в голосі поменшало: холод пробирав до кісток. - Дякую, але обійдусь без допомоги незнайомців.

Він тяжко, театрально зітхнув, а вільною рукою скуйовдив своє волосся.

- Окей, спроба номер два. - Він випростався, наскільки це було можливо, продовжуючи підтримувати мене, і на його обличчі засяяла та сама сліпуча усмішка. - Офіційно заявляю: я - Андрій. Не маніяк, не бандит, а всього лише хлопець, який поліз діставати сусідське кошеня, а тут ви летіли, як прекрасний метеор.

 Він зробив паузу, грайливо схиливши голову. 

- Можу я дізнатися ім’я гордої незнайомки, яка так майстерно ламає підбори?

Я лише фиркнула, відвертаючись, щоб приховати посмішку. Ну що за актор? 

- Мар’яна, - буркнула я, дивлячись під ноги.

- Дуже приємно, Мар’яно. Так ось, дозвольте мені реабілітуватися. - його голос набув трагічних ноток. - Я ж бачив, як ви злякалися. Це я винен. Я вискочив зненацька, налякав вас, і тепер ваше взуття постраждало. Моє сумління мене просто згризе, якщо я дозволю їхати додому в маршрутці.

Він приклав вільну руку до грудей, туди, де мало бути серце.

- Дозвольте мені хоча б викликати вам таксі. Ви сядете в теплу машину, в безпеці доїдете додому, а я зможу спокійно спати. Якщо не хочете казати точну адресу -  назвіть сусідній будинок, я заб'ю його в маршрут. Обіцяю, прекрасна пані, цей джентльмен не буде вас переслідувати... хіба що у снах.

Я закотила очі. Мене дратувала ця його манера, але десь у глибині душі... це було смішно.

- Боже, ви серйозно? - я подивилася на нього як на божевільного. - Це у вас такий стиль спілкування чи святкова акція?

Він не відповів, лише вичікувально дивився на мене, вже тримаючи палець над екраном смартфона. Я глянула на свій уламок підбора, на сіре небо, з якого починало густо сипати снігом, і здалася.

- Гаразд... Викликайте. Задоволені?

Його обличчя осяяла широка усмішка.

- О, ще й як! Ви щойно загасили полум’я моїх душевних мук! Диктуйте адресу, моя рятівнице.

Я назвала свою вулицю, але номер будинку вказала той, що стояв навпроти мого під’їзду. Береженого Бог береже, а цього жартівника я знаю всього п'ять хвилин.

- Машина буде за дві хвилини, - бадьоро відзвітував він, не відпускаючи мого ліктя.

Таксі й справді під'їхало миттєво. Андрій, як справжній джентльмен, відкрив двері, допоміг мені залізти в салон, притримуючи, щоб я не втратила рівновагу, і обережно зачинив дверцята. Він нахилився до напіввідкритого вікна. Сніжинки падали йому на вії, а очі все ще сміялися.