Розділ 2

Вулиця зустріла мене крижаним вітром і слизькою бруківкою. Я бігла до зупинки, перестрибуючи через калюжі, а в голові цокав невблаганний таймер: “Маршрутка через 5 хвилин. Якщо не встигнеш, чекати наступну пів години на морозі”. Я вирішила ризикнути і зрізати шлях через темний двір.

Я неслась, дивлячись під ноги і проклинаючи комунальників, і навіть не помітила відсунутої кришки люку попереду. Просто летіла назустріч своїй долі І тут, буквально в мене перед носом, із чорної діри в асфальті різко виринула постать.

- Є! Знайшов! - гучно вигукнув чоловічий голос.

Від несподіванки я сахнулася назад так різко, ніби побачила привида. Нога на підборах поїхала по підступному льоду. Я змахнула руками, намагаючись вхопитися за повітря - грація мішка з картоплею, - і з коротким вереском гепнулася на землю. Удар пом'якшив пуховик, але щиколотку пронизав біль, а слідом почувся сухий, огидний хрускіт. Я опустила очі й ледь не завила: підбор мого лівого чобота жалюгідно стирчав убік. Зламаний. Ну звісно! Сумка вилетіла з рук, розкрилася, і всі мої речі віялом розлетілися по брудному снігу.

- Якого чорта?! - випалила я, підводячи голову.

Хлопець все ще стирчав із люка по пояс, тримаючи в брудних руках маленьке, мокре як хлющ кошеня. На ньому була звичайна зимова куртка кольору хакі, а з-під неї визирав сірий светр.

Я глянула йому в обличчя і на секунду забула про ногу. Переді мною був... ну, об’єктивно симпатичний хлопець. Темне, трохи скуйовджене хвилясте волосся, на якому вже осідали сніжинки, і виразні світлі очі. Легка щетина додавала йому якоїсь брутальності, яка дивно контрастувала з тим, як дбайливо він притискав до грудей тремтячу тваринку.

- Лола! - заверещала дівчинка, підбігаючи до нас із мамою. - Тримайте вашу мандрівницю, - хлопець легко вистрибнув з люка і передав кошеня малій. - Тільки зігрійте одразу.

Жінка, яку я спочатку не помітила, глянула на мене: - Боже, дівчино! Ви як? Живі? Потрібна швидка? Вибачте, ми так за Лолу переживали...

- Жива, - прохрипіла я, намагаючись підвестися. Нога нила, але терпимо. Більше постраждала моя гордість. - Просто... невдало приземлилася.

Хлопець, впевнившись, що кіт у безпеці, повернувся до мене. Він глянув мені в обличчя, і раптом у його погляді щось змінилося. Він завмер на долю секунди, ніби побачив знайомого, але замість того, щоб щось сказати, раптом розплився в широкій, ледь стримуваній усмішці. Мене це миттєво розізлило. Я тут падаю, калічуся, запізнююся, а йому весело?

- Вам смішно? - я злісно зиркнула на нього знизу вгору. - Дуже кумедно, так?

- Вибачте, - він намагався стерти посмішку, але бісики в очах все одно танцювали. - Просто... ефектна поява. Не кожен день дівчата падають до моїх ніг.

- Ха-ха. Дотепно, - буркнула я.

Він простягнув руку - долоня була тепла і широка.

- Вставайте, “льотчиця”.

Я хотіла огризнутися і встати сама, але зрозуміла, що без опори знову гепнусь. Я вчепилася в його руку. Він легко потягнув мене вгору. Я спробувала стати на ліву ногу, скривилася і похитнулася. Хлопець миттєво перехопив мене під лікоть, не даючи впасти.

- Ого, та у вас тут аварія, — він кивнув на мій зламаний підбор, і в голосі знову прозвучали смішинки. 

-  Слухайте, ви можете просто допомогти, без коментарів? - я спробувала вирвати руку, але він тримав міцно і впевнено.

-  Можу. Але так нудно, - він знову усміхнувся своєю фірмовою, дратуючи-чарівною посмішкою. - Стійте тут, на одній нозі, як чапля. Я зараз.

Він присів навпочіпки і почав швидко збирати мої речі. Помада, ключі, навушники... Останнім він підняв із снігу білий конверт. На ньому вже розпливалася мокра пляма.

- Ваш лист, - він простягнув його мені.

Я глянула на брудний папір. Прекрасно. Просто чудово. Я забула кинути лист в скриньку.

- Викиньте його, - втомлено махнула я рукою. - Він мені вже не потрібний.