Розділ 1

Робота в переддень Нового року завжди нагадувала мені театр абсурду: ми сидимо за столами й удаємо бурхливу діяльність, хоча всім зрозуміло, що єдине, чого хочуть люди - це нарізати олів'є, а не купувати вікна. Зазвичай ця вистава триває до вечора. Але сьогодні Петро Олексійович, вочевидь, прокинувся добрим чарівником. Чи то магія свята подіяла, чи то вплив різдвяних фільмів, але він зглянувся і відпустив нас на волю вже о 14:00 і ми хутко почали збиратися.

- Мар’яно! Ти ще довго будеш гіпнотизувати монітор? - до мого столу підлетіла Ліза, поправляючи обруч з оленячими рогами. - Ти написала?

Вона кивнула в бік кулера, де зібрався майже весь відділ. Там стояв великий, обклеєний мішурою картонний ящик із написом: “Пошта Шефа Мороза”.

 - Петро Олексійович обіцяв, що виконає три бажання. Ну, в рамках бюджету компанії, звісно. Я, наприклад, попросила сертифікат у СПА. Нерви лікувати треба після цього сезону.

До нас підійшли Марк і Софія. Марк, наш найкращий менеджер, жував цукерку.

- А я попросив нове ігрове крісло, - самовдоволено заявив він. - Від того, що вдома, спина вже болить.

 - Так ти хоч інколи розминай плечі, і боліти не буде, - розсміялася Софія. - Я от написала про кавомашину. Нормальну, а не таку, що варить нам тут мазут.

- А ти, Мар’яно? - Марк глянув на мене. - Чого мовчиш?

Я стиснула в пальцях ручку. Насправді я просто не знала, що написати. Підвищення зарплати? Це вже нахабство. Новий телефон? Занадто дорого. Але в голові раптом спливла картинка з дитинства. Вітрина магазину іграшок, вечір, сніг... і вона. Я схилилася над маленьким аркушем паперу і швидко, поки ніхто не підглядав, вивела:

“Дорогий Діду Морозе (Петре Олексійовичу). Я дуже хочу снігову кулю. Велику, важку, справжню. І щоб усередині був не будиночок і не ялинка, а маяк. Тому що коли навколо штормить і темно, треба бачити світло. Дякую”.

Це було по-дитячому, наївно і безглуздо для двадцятитрирічної дівчини. Але я чомусь усміхнулася. Я вже простягнула руку, щоб кинути складений аркуш у скриньку, як на столі завібрував телефон. На екрані висвітилося: “Леся (Не брати, якщо не готова до кіпішу)”.

Я здригнулася і натиснула прийняти.

- Алло?  Мар’яно! Ти вже вийшла? - Леся, як завжди, кричала так, ніби дзвонила з іншого континенту. - Все на мазі! Ми тебе чекаємо!

 - Виходжу, Лесю, виходжу. Я лише… 

- Слухай уважно! - перебила вона, не даючи мені вставити й слова. - Збираємо величезну тусовку! Буде весело! 

- Лесю, - простогнала я. - Я ж там нікого не знаю, крім тебе і Саші. Ти ж знаєш, як я почуваюся в натовпі незнайомців… 

- Та не ний! Познайомишся! Тим паче, - її голос став змовницьким, - там буде Сашин друг з роботи.

- Який ще друг? Лесю, ми так не домовлялися…

- Ну просто мрія! Перспективний, працює в айті, симпатичний, і головне - вільний! Я йому про тебе вже всі вуха продзижчала. І також я показала йому твоє фото, і ти йому сподобалася! Так що давай, бігом додому, роби марафет і до нас!

Мене аж жаром обдало. Сподобалася на фото? Господи, який сором. Це звучало як вирок. Мало того, що мені доведеться весь вечір тиснутися в кутках серед чужих, галасливих людей, де я почуватимуся абсолютно зайвою, так ще й ці “оглядини”. Виходить, Леся просто “напрягла” якогось бідного хлопця, тицьнула йому під ніс мій відфотошоплений знімок, і він з ввічливості кивнув? А якщо я вживу йому не сподобаюся? Це ж гарантовано! Він побачить звичайну, сіру Мар'яну, яка губиться в натовпі яскравих дівчат, а не ту впевнену красуню з інстаграму. І про що мені з ним говорити? Як поводитися? Це буде катастрофічно незручно.

- Лесю, ні, я не… - почала я, відчуваючи, як пітніють долоні. 

- Ніяких “ні"! Одягай ту червону сукню, і щоб була як лялечка! Час пішов! - і вона кинула слухавку.

У голові паморочилося від паніки. Леся мене вб'є, якщо я не прийду, а якщо прийду - вб'є сором. Я схопила сумку і почала гарячково згрібати в неї все зі столу, думками вже будучи на цій жахливій вечірці.

-  Гарних свят! - крикнула я колегам, навіть не дивлячись у їхній бік.

Вибігаючи в коридор, я думала лише про одне: як пережити цей вечір серед натовпу чужих людей і не провалитися крізь землю під оцінюючим поглядом цього “Сашиного друга”. До маршрутки залишилося десять хвилин. Я мусила встигнути.