Глава 6

Артем

- Піп-піп-піп, - в палаті інтенсивної терапії як і раніше пищать прилади.

- Він не приходить до тями! Чому він не приходить до тями? - жінка з червоними від сліз і недосипання очима била кулаками вусатого лікаря по грудях.

 - Тихіше, тихіше, заспокойтеся.  Стан вашого сина стабільний. Криза минула.  Будемо сподіватися, що сьогодні-завтра він прийде до тями.  Показники в нормі.  Сильний стрес на тлі простуди дав ускладнення.  Найстрашніше вже позаду.

 - Я це вже чула, - прогарчала жінка, - зробіть щось!  Він єдине, що у мене залишилося!  - жінка схлипнула.

 - Заберіть її, дайте заспокійливе, - дав наказ доктор юній медсестрі, яка змінювала крапельницю молодому чоловіку, який лежав на ліжку.

 - Ходімо, ходімо, - дівчина взяла жінку під руку і вивела в коридор.  - Зараз зробимо укол, і все мине.  Син ваш буде жити.  Лікар має рацію, ми зупинили кризу, збили жар, залишилося зовсім трохи почекати, і він прийде до тями, ось побачите.

 - Піп-піп-піп, - пищать прилади.  Катерина повернулася до палати.  Після уколу і чашки гарячого трав'яного чаю в лікарняному буфеті їй стало трохи легше.  Вона заспокоїлася і знову сіла поруч з сином, тримати його за руку.

 - Синку, прокинься, ти так потрібен мені.  Будь ласка, - вона доторкнулася губами до пальців на його руці.  Ті злегка ворухнулися.  Вперше за останні десять днів.  Жінка стрепенулася, не вірячи в те, що сталося.

- Артеме!  - тихо покликала вона. - Артеме, ти мене чуєш?

- Браніана, - прошепотів молодий чоловік. - Браніана, кохана, де ти?  - Хлопець почав метатися по ліжку.

- Лікарю!  Лікарю!  Він прийшов до тями! – закричала щосили жінка в поєднану з палатою кімнату, де постійно перебував хтось із медперсоналу.  У палату забігла медсестра, натиснула тривожну кнопку, викликаючи підмогу.

 - Браніана!  - сильніше крикнув хлопець.

 - Артем, синочок, - Катерина підійшла до його ліжка, погладжуючи по волоссю, - Артем, це мама.  Ніякої Браніани тут немає.  Хто це, любий?  Скажи мені, хто це?  Я знайду її і приведу.

 - Вона пішла.  Аеропорт.  Полетіла, треба її знайти, вона мені потрібна, - кричав молодий чоловік.

У цей момент в палату вбігли кілька лікарів, мигцем глянули на прилади, щось натиснули, вкололи в вену  чоловіка якийсь препарат.

 - Він сам не свій, все-таки сильний стрес, це припадок.  Увести мати.

 - Ні!  Ні! - продовжував кричати чоловік.  Стискаючи кулаки.  У цей момент на кінчиках його пальців спалахнули блакитні блискавки.  Катерина придушено охнула, побачивши незвичайне явище. - Браніана! - блискавки зірвалися з його пальців, розлітаючись по палаті, одна влучила у вікно, розбивши його, друга зрикошетила і попрямувала в бік приладів, але встигла згаснути, не долетівши до апарату штучного дихання кілька сантиметрів.

Лікарі були налякані не менш за Катерину, але заславши все на несправність якихось дротів, відключили хлопця від цього апарату.

Хвилина, інша, п'ять, десять... Дихання вирівнялося. Хлопець дихав уже сам.

 - Тиск в нормі, - сказала медсестра, прибираючи тонометр в сторону.

 - Добре, - кивнув доктор. - Хлопець впорався.  Жити буде.

 - Води, - сказав Артем.

 - Авжеж, - заметушилася медсестра, підносячи до рота хворого стакан з водою і обережно вливаючи йому в рот кілька крапель.

***

 - Що зі мною?  - запитав я, оглядаючись. Я лежав на лікарняному ліжку, до руки підключена крапельниця і поруч метушиться кілька лікарів.

 - Грип.  З ускладненнями, - відповів один з докторів. - Але небезпека минула.

 - О такої, - протягнув я.

 - Як ви себе почуваєте, юначе?

 - Не знаю, - чесно сказав я. - Слабкість, дзвін у вухах і моторошно болять скроні…

 - Це все наслідки перенесеної хвороби. Це мине.  Ви десять днів провели без свідомості, але нам вдалося стабілізувати ваш стан...

Доктор ще щось говорив, але я чув його ніби крізь воду, тобто я розумів, що він щось мені пояснює, але слів не розбирав.

Це ж де я встиг підчепити настільки сильний вірус?  Але подумати над цим питанням я не встиг.  Моє тіло немов пронизало електричним розрядом, я з подивом дивився, як по моїх руках ковзнули блакитні блискавки і, дійшовши до кінчиків пальців, зібралися в кулю, яка готова був вислизнути з моїх рук і вдарити по тому місцю, що не випускало мене на свободу.  В даному випадку, це були дроти, що тяглися від всіляких приладів і крапельниць ...

 - Артеме, ви чуєте мене, що з вами, Артеме?  - доносилося до мене, але я не міг нічого відповісти.  Моє тіло вигнуло дугою, різко опустило на ліжко, від голови до ніг пройшла хвиля, на кшталт судоми і з пальців все-таки злетіли електричні кулі, виблискуючи іскрами, вони вилетіли у відкрите, якимось дивом, вікно і врізалися в дерево.  Хрускіт.  Моторошний хруст. Це впала важка гілка, стукнувши по розкритим стулкам вікна.  Оглушливий вереск гальм, чийсь крик.  Тупіт ніг.  Я вже не міг розібрати звуків.  Все злилося в один суцільний гул.