Глава 2

Глава 2.

Артем.

Я стояв, спершись на капот своєї машини, і дивився вслід дівчині.  Як же сильно вона зачепила мене.  Вперше зі мною таке.  Я, немов божевільний звір, який йде лише на самих інстинктах.

Всю душу мені перевернула.  Серце досі калатало в грудях.  Смішна дівчинка, хто ж ти така?  Чому так швидко поїхала?  Де ти живеш?  Як знайти тебе в цьому величезному світі?

Її фігурка вже давно зникла в будівлі аеропорту, злетів не один літак.  Який з них твій?  Куди везе тебе величезний залізний птах?

Я не пам'ятаю, щоб хоч одна дівчина, а їх у мене було достатньо, залишала в моїй душі настільки глибокий слід.  Зазвичай через ніч-дві вони зникали, а я не шкодував про жодну з них, шукав розради з іншими.  Жодні мої стосунки не тривали довше місяця.  Всі ці ляльки з гарними очима, але порожньою головою клеїлися не до мене, а до моїх грошей, статусу, положення, до мого дому та моїй машині.  Жодній не було цікаве моє життя, моя душа, мої інтереси.  Це все так набридло, навіть огидно було.

Важко зітхнувши, я сів у машину та поїхав нічним містом, увімкнувши радіо, щоб не зійти з розуму від гнітючої тиші.

 «... Я оглянулся посмотреть не оглянулась ли она,

Чтоб посмотреть не оглянулся ли я ... »*

 (*М.Леонидов «Девочка-видение»)

По радіо крутили пісні минулих років, згадавши юність, я навіть почав підспівувати виконавцю.  Я знав цю пісню дуже добре.  Коли я був ще дитиною, навчався десь в початкових класах школи, вона була досить популярна, а в моєму класі була дівчинка Даша, яка стверджувала, що ця пісня про неї.  Я посміхнувся своїм спогадам, загорілося червоне світло світлофора, я зупинився, знову поринувши в спогади про Браніану.

 «Ты узнаешь ее из тысячи

По словам, по глазам, по голосу ... »

По радіо заспівала група «Корні».

 - Що за ретро-вечір у них сьогодні, - буркнув я, - можна щось нормальне поставити!  - вимовив я вголос, стукнувши по приймачу кулаком.

  Рушив з місця різко і додав швидкості.  Мені потрібно було якось розслабитися, затьмарити думки про гарну незнайомку з незвичайним ім'ям.  Схопивши телефон, я швидко набрав номер Юри, мого найкращого друга.

 - Юрко!  Привіт!  Радий тебе чути, друже!  Слухай, тут така справа, ти не хочеш розслабитися сьогодні, пивка попити?

 - Тьомич!  Я теж радий тебе чути!  О другій годині ночі особливо!  Але прямо зараз я не можу, я не один, - в трубці почулося жіноче хихикання.

 - Вибач, друже, я не знав, - зам'явся я, - гарного вечора, я завтра тебе наберу, - і відключився.

Юрко відпадає, а пити наодинці нерозумно.  Додому доїхав на автопілоті, добре, що вночі дороги порожні. Сунув ключі Петровичу, який чергував на вході, зайшов в кухню, поставив чайник й ліг на дивані у вітальні, включивши телевізор.  Спати все одно зараз не зможу.

По телеку йшов якийсь дурний бойовик.  Монстри, маги, вампіри... Терпіти не можу фентезі.  Як взагалі людям спало на думку придумати всіх цих істот?  Магія, здібності, всілякі там зілля, мечі... Це все так далеко від реальності!  На Землі і без магії диваків вистачає, невже складно зняти нормальний фільм про звичайних людей?  Всі збожеволіли на цьому фентезі останнім часом!  Я вимкнув телевізор, так як дивитися далі цю маячню бажання ніякого не було.  Налив собі кави і вийшов на терасу.  Згадав свою дівчинку, прекрасну Браніану, як я ніс її в будинок цими сходами, її сміх, посмішку, її очі.  Я знайду тебе!  Якщо знадобиться, обійду пішки всю земну кулю, загляну в тайгу і пустелю, в льоди Антарктики й Арктики.  Я знайду тебе, ту, що забрала з собою моє серце і мою душу!

***

Браніана.

Я забігла в будівлю аеропорту та кинулася вже знайомим коридором в бік залу очікування.

Саме там розташувалися непримітні двері з надписом «Службове приміщення», яку видно було тільки нам, створінням магічного світу.  Для звичайних людей там була стіна.  Я прослизнула за неї.  Глянула на годинник на стіні.  Без однієї хвилини опівночі.  Встигла!  Я перевела подих, клацнула кнопки на стіні і провалилася вниз, немов шахта ліфта різко почала спускатися.  Я все не могла звикнути до такого способу переміщення.  Але іншого способу потрапити в світ людей і повернутися назад не було.  Через кілька секунд я опинилася в залі телепортації нашого замку.

На мене вже чекали.

 - Браніана!  - прогарчав батько, який зараз стояв у своїй бойовій іпостасі - величезний червоношкірий демон з червоними очима та синьо-чорними крилами за спиною.  Його могутнє тіло було вкрите панцирним комбінезоном з купою різноманітних прибамбасів.  Я знала, що в такому стані батька краще не злити.  - Де тебе чорти носили стільки часу?  - грізно навис він наді мною.

 - На Землі, - відповіла я.

 - Що?!  - загарчав він.  - Як ти могла?  Як ти могла піти в заборонений світ?  Ти ж знаєш, що там небезпечно для нас!  Ми не можемо з’являтися там так часто, якщо нас зловлять, якщо дізнаються, що... Я сподівався на твою розсудливість, дочка!  Ти ж там не з ким...?  - раптом осікся батько.