Глава 1

Я стояла на набережній зі стаканчиком лате, притулившись до парапетної огорожі, й спостерігала за морем. Біла піна доволі сильних хвиль, наздоганяючи одна одну, розтікалася по білому піску. Перша, друга, третя… Дивитися за грою морської стихії я могла нескінченно, хоча народилася й виросла далеко від води. Тут я любила бувати. Часто приходила саме до цього берега, хоча батько й забороняв нам показуватися в цьому світі. Світ людей, на його думку, не найкраще місце для прогулянок.

Люди зовсім інші, не вміють цінувати, берегти свої й чужі душі та серця, розбиваючи їх на друзки, щоб потім шкодувати все подальше життя. Люди - жорстокі, холоднокровні, злі, заздрісні. Хоча є ще серед них й ті, про які у нас кажуть - «душа світиться». Такі зазвичай добрі та уважні, емоційні й вразливі. Більша частина з них - жінки, хоча й чоловіки зустрічаються.

Все це я пам'ятала з уроків всесвітньої демографії, коли ми вивчали раси, їхня схожість, відмінності та особливості.

Допивши свій лате, я опустила паперовий стаканчик в найближчу урну, зняла сандалі й спустилася по сходах на піщаний берег. Ноги тонули в білосніжному піску. Як чудово! Теплий м'який пісочок... М-м-м. Обожнюю бігати по ньому. Але зараз я не можу собі цього дозволити - надто багато чужих очей навколо. Вихідний. Місцеві мешканці вийшли до моря, сміливці вже купаються, хоча вода в морі ледь нагрілася до п'ятнадцяти градусів. Для мене дуже холодно. Дітлахи ліплять пасочки, вправно орудуючи в піску лопатками.

 - Тітонька! Обережно, не наступи на мого котика, - попросив хлопчина років чотирьох, коли я проходила повз його піщаних шедеврів.

 - Я обережно, добре? - посміхнулася йому та пішла далі, ближче до моря, акуратно увійшла в прохолодну воду, занурюючи ноги, човгаючи уздовж берега, отримуючи при цьому купу насолоди.

Дивно, діти завжди любили мене, незважаючи на моє походження. Вони, начебто, надчутливі істоти, але до мене завжди ставилися доброзичливо. На відміну від дорослих, які часто проводжали мене лютим поглядом, особливо жінки. А все чому? Бачили в мені суперницю? Може бути. Зовнішність у мене звичайнісінька, хоча я сама собі часом не подобалася. Нагородив мене Творець, спасибі. Середнього зросту, далеко не худенька, але й не пампушка, з довгим, до талії, чорним хвилястим волоссям, часто зібраним в хвіст, зрідка розпущеним, золотистого кольору очима... В одязі я воліла обирати білий колір, іноді поєднуючи його з червоним або чорним, чим дуже дратувала своїх батьків. А мені так подобалося! Червоний вважався нашим родовим кольором. Проте я не любила, коли цей вогненний колір переважав, також як і сірі відтінки, в які одягалися моя молодша сестра та мама. Я завжди прагнула підкреслити свою особистість, свою натуру. Я пишалася своїм походженням, пишалася тим, що я така.

Батько хапався за голову, коли дізнавався, що я давала відкоша бажаючим зі мною одружитися. Вік якраз підійшов, тільки ось жоден з кандидатів не підкорив моє серце, не увійшов до моєї душі. А іншого мені не треба.

Ось і сьогодні після чергової сімейної вечері, на яку прийшли посли сусідньої держави, я відмовилася виходити заміж, заявивши всім, що якщо вони не перестануть ходити сюди табунами, втечу з дому. Подіяло. Нареченого відразу спровадили, а мені втовкмачили, що принцесі так себе вести не до лиця, треба бути смиренніше. Ха! Розбіглися!

І я дійсно втекла. Пішла сюди, де шепоче прибій, де морські простори несуть моїй душі спокій та умиротворення. Тут я черпала свої сили, тут я була собою. От же ж випала мені доля народитися в Підземній Державі, в родині Вищих Демонів.

Так, я - спадкова принцеса Вищого Демона, я повинна буду згодом правити своїм народом.

Я - породження Темряви, хоч і з частинкою Світла в душі. Саме через неї на мене часто зляться рідні.

Давня легенда розповідає про те, як багато тисячоліть тому були створені Світло й Темрява, але зараз мало хто пам'ятає її. До сих пір вони найлютіші вороги.

Всі прихильники Світла відкрито заявляють, що ми, Темні, такі ж, як і люди з Землі, здатні тільки на капості: ми не цінуємо душі, нам не відомо, що таке жалість, співчуття, любов. Але вони всі помиляються. Ми не такі. Не всі такі, якщо говорити точніше.

Відмахнувшись від сумних думок, що оселились в моїй голові, я знову піднялася на набережну. Пора повертатися.

Взуватися не стала. Так і шльопала босоніж по різнобарвній плитці. Якось гидко і важко було на душі.

 - Дівчина, зачекайте! Дівчино! - почула я позаду. Вирішивши, що мене навряд чи може хтось тут гукнути, я, не обертаючись, йшла далі. - Дівчино, та почекайте ви! - моєї руки хтось торкнувся.

Я зупинилася та обернулася. Навпроти мене стояв високий засмаглий хлопець з густою чорною шевелюрою й дуже гарними блакитними очима. Я стояла як укопана, не змозі поворухнутися. Серце закалатало в скаженому ритмі, в горлі запекло від спраги, а низ живота зсудомило. Не може бути! Він теж розглядав мене з цікавістю. А подивитися було на що: короткі вузькі білі бриджі облягали стрункі ніжки, білий топ обтягав моє тіло, підкреслюючи високі груди.

 - Дівчино! Ви, здається, упустили, - він посміхнувся та протягнув мені МІЙ кулон. Я тут же торкнулася шиї - дійсно кулона не було. І коли ланцюжок розстібнутися встиг?

 - Дякую! - кивнула я, приймаючи пропажу. Кулон у формі крапельки з місячного каменю був у мене з народження, родовий талісман, яким я дуже дорожила. - Це дуже важливий кулон для мене, - пробурмотіла я.