Акт Ⅰ

❄️

Як казала моя мама: «Випадковий поїзд може привезти до потрібної станції».

© Шейх

   Джейн сиділа на краю ліжка, дивлячись на напів запаковану валізу перед собою. Її серце вже не билося так швидко, наче хотіло вирватися з грудей, як це бувало раніше. Вона сиділа у кімнаті, де мали би стояти  різдвяні прикраси, і згадувала минулі Різдва, коли вони ще жили разом і в цей час ялинка вже давно була прикрашеною, а вони би зараз бісились в мішурі. Перестала готуватись до свят - все одно їхала до нього, а  приміщення у якому жила на даний момент так і не стало їй домом.

   Три роки таких стосунків... Три роки, сповнені віддаленості та рідких зустрічей. Відстань між ними була не тільки географічна й вимірювалась не лишень в кілометрах, а й згасаючих почуттях. Все рідше телефонували одне одному, переписки звузились до банальних питань, типу : "як ти?", "як там робота?", "коли побачимось?", і з такими ж лаконічними відповідями : "все ок", "порядок, ти як?", "не знаю, у мене важливий проєкт на носі". Молоді люди, здавалось, все більше занурювались у власні справи.

   Замислилася : а чи варто намагатися усе врятувати? Чи не пізно вже лагодити тонучий корабель? 

   Валіза стояла поруч, напхана ідеально-складеними речима (нерви все-таки дають своє), а таксі вже чекає за вікном. Джейн не могла знайти потрібні відповіді. Сили на постійні роздуми, вагання й питання без відповідей давно вичерпались.

   Всередині лунали відголоски надії, що, можливо, ця поїздка пробудить те, що колись було між ними. Вона підняла валізу, вийшла з кімнати та зачинила двері. 

   В таксі Джейн зрозуміла, що це не просто поїздка на Різдво. Це був шлях до розплутування вузла своїх почуттів і вирішення майбутнього шляху. 

   "Останній шанс". 

❄️

   Його кімната була наповнена напруженням, атмосфера відлунювала емоційним навантаженням. Він уважно складав свої речі у валізу, намагаючись відволіктися від потоку думок, що окуповували його розум. Звісно, це було марно, але вперто продовжував рівняти одяг ледь не під лінійку.

  Руки трохи тремтіли, тримаючи коробочку з обручкою - символ невиконаної обіцянки. Він підніс її до світла, дивлячись на відблиск діамантів, які розсіювалися дрібними сонячними зайчиками на стінах кімнати. 

   Так чи ні?

   Згадував початок їхніх стосунків, його сором'язливість перед нею, дивні жарти, на які вона відповідала отим своїм дзвінким сміхом і намагався хоч так пробудити в собі те, що заснуло уже давно. 

   А натомість прокинулось те, чого він найбільше боявся - пустота. 

   Почуття, що раніше кричали всередині "це воно!","це назавжди!" тепер же заховались десь у куточку його душі, не подаючи ознак життя, ніякого навіть писклявого шепоту у відповідь. Він сподівався відновити зв'язок, відчути тепло знову так близько, щоб аж до кісток проймало. 

   Гейб глибоко вдихнув і так само видихнув. Все одно кисню наче не вистачало. Захлопнув кришечку і поставив коробочку з обручкою у валізу на речі. Навіть не хотілось ховати її у внутрішній карман аби зробити ефект неочікуваності - для чого? відчував, що не лише він втомився від прірви між ними - і не тільки на карті.

  У таксі спостерігаючи за метушливим чужим містом зрозумів одне : це Різдво могло стати поворотним моментом у їхніх стосунках - відродженням або кінцем цієї історії і він не знає що гірше.

   "Я даю нам останній шанс".

  ❄️

   Навіть коли літаки відлітають у протилежні сторони, кохання продовжує переплітатись у спільному небі, зберігаючи мить обіймів та поцілунків у пам'яті до наступної зустрічі. 

   Двоє молодих людей водночас згадали цю цитату, спостерігаючи за туди-сюди ледь не літаючими людьми. Одні неслись до коханих, інші душили в обіймах своїх вже таких дорослих дітей, треті ж ридали навзрид, прощаючись, можливо, вже назавжди.

   Аеропорт - це місце в якому ти пізнаєш усю красу людської щирості. Ніде більше ти не побачиш сльози радості, обійми, які здатні перекреслити тисячі миль і місяців порізнь, та почути слова, що несуть у собі безмежне кохання.

   Як же вони заздрили їм у цю мить. 

   Не раз витягали телефони з кишень і палець завмирав над кнопкою виклику, але він не встигав опуститись на дисплей, як мобільний блокувався. І так знову. І знову. На сотий раз вони заховали телефони подалі, так і не зробивши бажаного (а чи таке воно було вже й бажане?). Здавалося б, звичайний дзвінок, що тут такого? Чому не можна просто зателефонувати і перекинутись парою реплік? Але боялися почути в слухавці чергове :"Щось термінове? Я спішу". 

   Боялися втратити надію. Де вмирає надія, там виникає порожнеча. 

                                                                                                                           ***

   Джейн, зі стомленим виразом обличчя, стояла в черзі до посадки, тримаючи в руках свій паспорт. Змахнувши поглядом по довжелезній черзі, Джейн сподівалася нарешті зайняти своє місце біля вікна. Боже, як же вона бажала різдвяного подарунку у вигляді подорожі без неприємних сюрпризів. Після останніх емоційно важких тижнів, останнє, що вона хотіла, це під час польоту мати справу з надоїдливим співрозмовником або капризною дитиною у супроводі я-ж-мамки.