Розділ 13. Ціна моєї душі

Тая

Я йшла довгим коридором двадцятого поверху офісу, і кожен мій крок лунав у вухах, ніби удар метронома, що відраховує секунди до страти.

Я майже не спала цієї ночі. Варто було заплющити очі, як перед ними одразу виникав Рустам. Його темний, відчайдушний погляд у напівтемряві салону «Майбаха». Його великі гарячі пальці на моїй щоці. Його хрипке, майже зломлене: «Я ненавиджу те, що ти зі мною робиш...» Але найбільше мене доводили до паніки його останні слова. «Всю правду. Або я витрясу її з тебе сам.»

Мої долоні спітніли. Я нервово поправила комір своєї незмінної, глухої офісної блузки і штовхнула скляні двері приймальні. На моєму ідеально прибраному столі вже лежав свіжий роздрук графіку зустрічей, але я навіть не встигла до нього доторкнутися. Динамік селектора різко ожив, розірвавши ранкову тишу.

— Вербицька. До мене. Негайно.

Жодного «доброго ранку». Жодного прохання принести каву чи свіжу пресу. Тільки холодний, металевий наказ, від якого по спині побіг табун крижаних мурашок.

 Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти серце, яке вже буквально ламало ребра, і рушила до важких дубових дверей його кабінету.

Рустам стояв біля панорамного вікна спиною до мене. Сьогодні на ньому не було піджака. Тільки чорна сорочка, яка ідеально облягала широкі, напружені плечі, і темні штани. Він тримав одну руку в кишені, а іншою повільно, методично прокручував у пальцях свій важкий платиновий годинник.

Я тихо прикрила за собою двері і зупинилася за кілька кроків від його масивного робочого столу.

— Рустаме Давидовичу, ви...

Він обернувся так різко, що я мимоволі сахнулася назад. У його очах не було ні краплі вчорашньої вразливості чи втоми. Жодної м'якості. Переді мною знову стояв безжальний хижак. Він мовчки підійшов до свого столу, взяв товсту картонну теку і з розмаху жбурнув її на скляну стільницю. Стук луною відбився від стін.

— Що це? — мій голос зрадницьки зірвався на шепіт.

— Це? Це твоя правда, Вербицька, — його голос був тихим, але від цієї льодяної тиші хотілося сховатися під стіл. — Та сама правда, яку ти так відчайдушно намагалася від мене приховати. Відкривай.

Мої пальці дрібно тремтіли, коли я потягнулася до папки. Я відкинула обкладинку і відчула, як земля буквально йде з-під ніг.

На першій сторінці була фотографія Матвія. Мого брата. У його інвалідному візку біля нашого старого під'їзду. Далі йшли копії медичних виписок, рахунки з німецької клініки реабілітації, роздруківки моїх боргів у мікрофінансових організаціях, які я брала від безвиході, коли грошей не вистачало навіть на знеболювальні.

Усе моє жалюгідне, розламане на шматки життя лежало тут, розкладене по поличках, підкріплене сухими цифрами з багатьма нулями. Я перестала дихати. Він найняв людей. Він перерив усю мою брудну білизну. Він безцеремонно заліз у найболючіше, найкривавіше місце мого серця.

— Аварія три роки тому, — монотонно, ніби зачитуючи вирок суду, почав Рустам, повільно обходячи стіл. — Загибель батьків. Дев'ятнадцятирічний брат із роздробленим хребтом. Кредити на загальну суму понад мільйон гривень. І квота в клініці Мюнхена, за яку ти маєш внести шалену суму до кінця цього місяця, інакше Матвій назавжди втратить шанс колись знову стати на ноги.

Я стояла, заціпенівши. Сльози відчаю застигли в очах, обпікаючи повіки, але я з останніх сил не дозволила їм впасти.

— Яка ж ти дурепа, Таю, — він зупинився прямо переді мною. Його важкий запах гіркого мигдалю і тютюну огорнув мене, не даючи простору для маневру. — Ти працюєш на людину, яка купує і продає заводи. Але замість того, щоб прийти до мене в кабінет і попросити про допомогу... ти вирішила продавати своє тіло в інтернеті?!

Останні слова він майже виричав. Його обличчя спотворилося від люті.

— Не смійте! — я різко підняла голову. Тваринний страх раптом змінився дикою, пульсуючою образою. — Не смійте мене засуджувати! Ви поняття не маєте, що таке стояти в реанімації і слухати, як лікар каже, що твій брат більше ніколи не ходитиме! Ви не знаєте, як це — коли колектори дзвонять посеред ночі й погрожують спалити квартиру!

— Тому ти вирішила стати ескортницею онлайн?! Серйозно?! — він схопив мене за плечі, так сильно, що я скрикнула. Його великі пальці обпікали шкіру крізь тонку тканину блузки. — Ти вирішила, що краще роздягатися перед тисячами анонімних виродків, шепотіти їм брудні слова, ніж попросити аванс у власного боса?!

— Який аванс, Рустаме Давидовичу?! — я зірвалася на крик, з усієї сили вдаривши кулачками в його тверді груди. Він навіть не похитнувся. — Ви б і не глянули на мене! Я була для вас просто зручною асистенткою для варіння кави і друку звітів! Ви помітили мене тільки тоді, коли побачили в червоному мереживі! Ви самі купили мене там, хіба ні?!

Він різко смикнув мене на себе. Так щільно, що з мене вибило все повітря. Наші тіла зіткнулися. Його очі були чорними вирвами, в яких вирував справжній шторм, готовий стерти мене на порох.

— Я помітив тебе задовго до того чортового мережива, — прохрипів він, його гаряче дихання обпекло мої губи. — Ти зводила мене з розуму своєю холодною, неприступною ідеальністю в цьому офісі. Але дізнатися, що та, кого я вважав недосяжною, насправді продає себе за донати кожному, хто заплатить...

Він заплющив очі на секунду, його щелепа напружилася так, що жовна заходили ходором.

— Ти змусила мене думати, що ти розпусна, жадібна стерва. А ти просто загнана в кут дівчинка, яка готова на все заради брата.

Моє серце зробило небезпечний кульбіт. Він зрозумів мотивацію. Він побачив мій відчай. Але... він досі вважав мене «досвідченою». Він досі був абсолютно впевнений, що я переспала з половиною інтернету, щоб оплатити ці рахунки.
«Скажи йому. Блін, просто скажи, що ти невинна. Що ти ніколи ні з ким не була, що це все лише віртуальна ілюзія, маска!» — кричав мій внутрішній голос, благаючи про пощаду.