Розділ 11. Ціна героїзму

Тая

Вечірнє місто дихало мені в обличчя вологим, пронизливим вітром, але я зовсім не відчувала свіжості. Я відчувала лише втому. Вона була настільки токсичною і липкою, що здавалося, її можна було зчистити зі шкіри ножем, як шар офісного пилу.

Я вийшла з метро, ледь переставляючи ватяні ноги. Кожен крок віддавався тупим, ниючим болем у попереку. Важка сумка з робочим ноутбуком безжально відтягувала праве плече, а светр, який ще вранці в кабінеті Шаха здавався мені надійним захистом, тепер відчувався як справжня гамівна сорочка. Він душив мене.

Я йшла поміж сірих багатоповерхівок старого спального району. Тут не було дзеркальних хмарочосів, ідеальних газонів та підземних паркінгів. Тут пахло мокрою асфальтовою крихтою, дешевою олією з кіоску з чебуреками та їдкими вихлопними газами старих автівок.

Це був мій реальний світ. Світ, де треба було маніакально рахувати кожну гривню, де ліфт у під’їзді смердів і працював через день, а лампочки на поверхах перегорали швидше, ніж ЖЕК встигав їх замінювати.

Я зупинилася біля свого облупленого під’їзду і на мить знесилено притулилася лобом до холодних металевих дверей.

 Заплющила очі. І перед внутрішнім зором миттєво виник він. Рустам. Його хижий, темний погляд, який сьогодні вранці препарував мене прямо через скляну стіну кабінету. Його великі, гарячі пальці, що повільно, знущально ковзали по коміру моєї водолазки, вибиваючи з легень усе повітря. Його вібруючий голос, який намертво в’ївся мені під шкіру: «Скільки коштує цей твій спектакль, Таю? Ти не отримаєш ні цента більше за цю гру в недоторканність».

Мене затрясло. Мені хотілося кричати від цієї кричущої, абсурдної несправедливості. Хотілося повернутися туди, в ту розкішну, ідеальну скляну клітку на двадцятому поверсі, і вліпити цьому самовпевненому мільярдеру справжнього, дзвінкого ляпаса. Не того, який він з легкістю перехопив у своєму пентхаусі, а такого, щоб у нього в геніальній голові нарешті щось прояснилося!

Він вважає мене розважливою стервою. Професійною маніпуляторкою, яка грає на його інстинктах, щоб викачати побільше грошей.

Блін, якби ж я вміла так грати! Якби ж я справді була тією цинічною Cindy_Raw, яку він собі вигадав! Але я не була. Мій пульс збивався, а тіло горіло від його дотиків лише з однієї жалюгідної причини — я до смерті боялася чоловіків. Я досі була незайманою. І цей контраст між його очікуваннями і моєю реальністю вбивав мене.

Я глибше втягнула голову в плечі, дістаючи ключі. Я не могла дозволити собі гнів. Гнів, гордість і гідність — це розкіш для тих, кому не треба щомісяця оплачувати рахунки з німецької клініки реабілітації.

Я піднялася на четвертий поверх пішки, бо ліфт знову не подавав ознак життя. Ключ зі скреготом повернувся у старому замку. Двері пронизливо скрипнули, я вже місяць обіцяла собі купити машинне масло і змастити ті кляті петлі, але руки так і не дійшли.

— Таю? Це ти? — одразу почувся голос із глибини вузького коридору.

М’який, трохи надтріснутий голос Матвія. Мій єдиний якір у цьому божевіллі. Моє єдине, абсолютне «навіщо».

Я швидко стягнула з носа свої потворні офісні окуляри і з силою розтерла обличчя долонями, намагаючись фізично стерти з нього вираз глухого відчаю. Поправила пасмо мідного волосся, що вибилося з тугого пучка. Глибоко, на повні груди вдихнула повітря квартири, яке пахло ліками і старим деревом, і видавила з себе посмішку.

Ту саму ідеальну, фальшиву посмішку, яку я тренувала перед дзеркалом щовечора. Посмішку сильної старшої сестри, у якої абсолютно все під контролем.

— Я, сонечко! Зачекай хвилинку, тільки руки помию, — гукнула я, з усіх сил намагаючись, щоб голос звучав бадьоро і дзвінко.

У тісній ванній кімнаті я ввімкнула крижану воду. Довго тримала під тугим струменем свої тонкі зап’ястя — саме там, де Рустам жорстко стискав їх учора вночі на своєму ліжку. Шкіра там досі здавалася обпаленою. Я підняла важкий погляд і подивилася на себе у тріснуте дзеркало над раковиною.

Капець. Очі були червоними від втоми і недосипу, а під ними залягли глибокі, фіолетові тіні. Губи покусані до крові від нервів. Cindi_Raw сьогодні ввечері доведеться накласти тонну тонального крему, щоб приховати цей жах.

Я витерла руки і зайшла до його кімнати.
Матвій сидів у своєму інвалідному візку біля вікна, спиною до мене. Перед ним на столі-трансформері лежав розібраний на деталі старий радіоприймач. Він обожнював копатися в техніці, паяти мікросхеми — це було єдине заняття, яке відволікало його від усвідомлення своїх нерухомих ніг.

— Привіт, мій інженер, — я підійшла ззаду і ніжно поцілувала його у світлу маківку. — Як ти сьогодні? Пив ліки за розкладом? Ноги не тягнуло?

Матвій відклав викрутку і повільно розвернув візок до мене. Йому було всього дев’ятнадцять. Але після тієї страшної аварії на трасі, яка забрала наших батьків і роздробила йому хребет, його погляд став занадто дорослим. У його світло-карих очах завжди жила тиха, глибока печаль, яку він відчайдушно намагався сховати від мене.

— Пив, Таю. Все точно за розкладом, не хвилюйся, — він уважно, рентгенівським поглядом подивився на моє обличчя. Його брови зійшлися на переніссі. — А от ти... ти на себе сьогодні не схожа. Ти бліда як стіна. Що сталося? Знову твій Шах лютує в офісі?

Я здригнулася від цього прізвища, але швидко відвернулася, удавано зацікавившись хитросплетінням дротів у його приймачі.

— Та ні, все як завжди. Рутина. Просто кінець місяця, закриваємо квартальний звіт, гори паперів. Ти ж знаєш, який наш генеральний директор перфекціоніст і тиран. Кожна кома у звіті має бути на своєму місці, інакше розстріл на місці, — я спробувала розсміятися, але вийшло жалюгідно.

— Ти брешеш, — тихо, але дуже твердо сказав Матвій.

Я завмерла. Мої холодні пальці випадково торкнулися оголеного мідного дроту на столі.

— Твої руки тремтять, — безжально продовжив брат, вказуючи поглядом на мої долоні. — І ти уникаєш моїх очей. Послухай мене. Якщо цей виродок тебе ображає... якщо робота там стала нестерпною і він переходить межі — просто кинь її. Звільнися. Якось викрутимось. Я можу почати серйозно фрілансити, писати коди на замовлення, я вже взяв кілька дрібних проєктів...