Розділ 7. Скляний черевичок

Тая

Вечірнє місто за вікном таксі розпливалося в суцільну смугу розмитих, агресивних вогнів. Я до болю стискала в руках невеликий чорний клатч. Мої пальці побіліли від напруги, ніби цей маленький шматок тканини міг врятувати мене від того, що мало статися. Там, всередині, лежала моя чорна мереживна маска. Мій єдиний захист. І водночас — мій персональний, красиво запакований смертний вирок.

Дихай. Просто дихай, Таю...Але повітря катастрофічно не вистачало. Легені ніби відмовлялися працювати. Мої руки дрібно тремтіли, і жодні глибокі вдихи не могли вгамувати цю дику паніку, яка зараз пульсувала у скронях, вибиваючи один і той самий ритм: «Тікай. Тікай. Тікай».

Після тієї ранкової сцени в кабінеті я взагалі не могла нормально функціонувати. Серйозно?! Весь день я ховала очі від колег, здригалася від кожного звуку телефону і мені здавалося, що кожен клятий співробітник офісу бачить крізь мою блузку те саме криваво-червоне мереживо. Те саме мереживо, яке ВІН змусив мене одягнути.

А Рустам? О, Рустам Шах поводився так, ніби нічого, блін, не сталося! Робот в ідеальному костюмі. Він холодно роздавав вказівки, сухо підписував папери й жодного разу більше не глянув у мій бік.

 Жодного! Я майже переконала себе, що мені все здалося. Що він нічого не зрозумів. Ага, наївна ідіотка.

О п’ятій вечора на мій телефон прийшло коротке повідомлення. Без підпису. Без привітань. Тільки адреса найдорожчого житлового комплексу в місті й час: «20:00».

 Одне повідомлення, яке розбило мої ілюзії на друзки. Мені не наснився той жах у конференц-залі. Він знав. Пастка зачинилася. І ключ був у нього.

Таксі плавно загальмувало перед високими кованими воротами. Здоровань-охоронець у чорній формі звірив номери на планшеті і мовчки пропустив машину на закриту територію.

 Будинок Рустама Шаха височів над нічним містом, як елітна, неприступна фортеця зі скла та бетону. Холодний, темний і абсолютно недосяжний. Як і його власник.

Я вийшла з машини. Льодяне вечірнє повітря різко вдарило в обличчя, трохи протвережуючи. Мої підбори врізалися в ідеально рівний асфальт. Цок. Цок. Цок. Ніби відлік годинникового механізму на бомбі, на якій я сиділа.

На мені був довгий, щільний бежевий плащ, застебнутий на всі ґудзики до самісінького підборіддя. А під ним... під ним не було нічого, крім того самого червоного комплекту. Жодного светра. Жодної блузки. Тільки тонкі нитки мережива, які зараз здавалися розпеченим дротом на моїй шкірі.

Я зайшла у швидкісний ліфт. Дзеркальні стіни безжально відобразили мою бліду фігуру. Сіра мишка, яка вирішила пограти з хижаком. Акторка без Оскара. 

Я дивилася на цифри поверхів, що швидко змінювалися на панелі, і йшла на власну страту, але серце... Боже, моє серце зрадницьки вибивало шалений, гарячий ритм. Чому воно так б'ється? Від страху? Чи від того, що я зараз побачу чоловіка, який місяць був моєю таємною онлайн-одержимістю? Я ненавиджу його. Ненавиджу за те, що він робить зі мною. Але цей трепет десь внизу живота зводив мене з розуму.

Двері пентхауса відчинилися ще до того, як я встигла торкнутися дзвінка. Ніби він стояв там і чекав. Ніби відчував мій пульс через двері.

— Проходь. Ти вчасно, — його голос пролунав низько, хрипко, миттєво заповнюючи собою весь простір і вибиваючи залишки кисню з моїх легень.

Я завмерла на порозі. Рустам стояв у напівтемному холі. Він вже встиг скинути свою офісну, непробивну броню. На ньому були прості чорні штани та тонка темна  кофта. М'яка тканина ідеально облягала його широкі, кам'яні груди, а рукави були недбало підкочені до ліктів, відкриваючи сильні передпліччя з випнутими венами.

 Без ідеально зав'язаної краватки, без піджака за тисячі доларів він здавався ще більш небезпечним, хижим і... справжнім.

Я переступила поріг, змушуючи дерев'яні ноги рухатися. Важкі двері за моєю спиною зачинилися з глухим, остаточним звуком. Цей звук відлунив у моїй голові як клацання тюремного засова. Все. Шляху назад немає.

— Чого ви хочете від мене? — мій голос прозвучав напрочуд твердо.

 Звідки тільки взялася ця впевненість? Всередині мене все стискалося у крихітну, перелякану грудку. Рустам повільно, майже ліниво схилив голову набік. Він не поспішав. Він відверто, безсоромно насолоджувався цим моментом абсолютної влади наді мною. Його темні очі сканували мою фігуру, закутану в плащ.

— Я вже сказав тобі сьогодні в офісі, — його кроки були безшумними. Він наближався, як пантера до загнаної жертви. — Я хочу реальності. Без клятих екранів.

Він зупинився так близько, що я фізично відчула жар, який виходив від його великого тіла. Його запах вдарив мені в голову. Той самий терпкий мигдаль і дорогий тютюн, який раніше був лише «ароматом начальника», від якого треба було триматися подалі. Тепер цей запах заповнив мої легені, змушуючи кімнату плисти перед очима.

— Знімай плащ, — тихо наказав він.

Мене ніби вдарило струмом. Це був той самий тон, яким він щоранку вимагав від мене документи. Безапеляційний. Абсолютний. Не терплячий заперечень.

Мої пальці мимоволі здригнулися і завмерли над верхнім ґудзиком. Я не можу. Блін, я просто не можу цього зробити! Я бачила, як його важкий, темний погляд опустився до моїх рук, відстежуючи кожне жалюгідне тремтіння. Він чекав. Він знав, як мені страшно, і це, здається, тільки підігрівало його інтерес.

Кожен рух давався мені з неймовірним, пекельним зусиллям. Я розстібала ґудзик за ґудзиком, відчуваючи, як палають мої щоки. Коли плащ нарешті тихо зісковзнув з моїх плечей і м'якою купою впав на підлогу, у холі запала мертва тиша.

Я залишилася стояти перед ним у цьому кричущому, відвертому червоному комплекті. Тонкі нитки візерунка ледь прикривали мою бліду шкіру, яка зараз вкрилася мільйоном сирот. Я відчула себе абсолютно голою. Беззахисною. Зламаною під його скануючим поглядом.

У веб-камері він бачив лише фрагменти. Я могла контролювати ракурс, світло, могла приховати те, що не хотіла показувати. А тут... тут я була вся перед ним. На відстані витягнутої руки.