Розділ 4. Запах, що зводить з розуму

Тая

Ранок почався з відчуття невідворотної катастрофи. Я сиділа на краю свого вузького ліжка і дивилася на невеликий клаптик тканини в руках.

Криваво-червоне мереживо. Тонкі, майже невидимі бретелі. Напівпрозорі чашечки, які нічого не приховували, а лише підкреслювали форму. Це була найвідвертіша білизна з моєї таємної коробки. І зараз я мала одягнути її не для вечірнього стріму в напівтемряві своєї кімнати, а для звичайного робочого дня в офісі.

Мої руки дрібно тремтіли, коли я застібала гачки на спині. Мереживо лягло на бліду шкіру, як тавро. Воно виглядало чужим, гріховним і до божевілля небезпечним.

 Зверху я натягнула свою звичну офісну  білу блузку з жорстким коміром, застебнуту під самісіньке горло, і той самий грубий, безформний сірий кардиган.

Я підійшла до дзеркала. Зовні нічого не змінилося. Переді мною стояла звична, нудна Таїсія Вербицька в окулярах і з тугим пучком на голові. Жодного натяку на те, що ховалося під шарами сірої тканини. Але я знала. Я відчувала, як жорсткі нитки  труться об тонку шкіру. Кожен мій рух супроводжувався цим тактильним нагадуванням. Він змусив мене це зробити. Він позначив мене.

Останній штрих. Я дістала з полиці у ванній маленький флакон з ефірною олією. Ваніль. Солодкий, тягучий, майже кондитерський аромат. Я нанесла лише одну краплю на вказівний палець. Доторкнулася до западини між ключицями, ховаючи запах під коміром блузи. Потім мазнула по внутрішній стороні правого зап'ястя.

Повітря навколо мене миттєво наповнилося цим ароматом. Мені здавалося, що я пахну на всю квартиру. Що цей запах кричить про мою таємницю.

Дорога в метро перетворилася на тортури. Я стояла, затиснута в натовпі людей, і мені здавалося, що всі дивляться тільки на мене. Що кожен пасажир бачить крізь мій одяг червоне мереживо і відчуває запах, який я мала принести своєму босу. По спині стікав холодний піт.

О дев'ятій ранку я переступила поріг двадцять п'ятого поверху. Офіс зустрів мене звичним гудінням кондиціонерів і запахом свіжої кави. Я тихо привіталася з секретаркою Мариною і прослизнула за свій стіл.

Час тягнувся нестерпно повільно. Кожна хвилина очікування випалювала мої нерви. Я механічно розбирала електронну пошту, перекладала папери з однієї теки в іншу, але мої думки були лише за тими матовими дверима. 

Рустам був у себе. Я бачила, як він пройшов коридором півгодини тому. Темний костюм, ідеальна постава, важкий крок. Він навіть не глянув у мій бік.

Одинадцята сорок. На моєму столі різко задзвонив телефон. Я здригнулася так сильно, що ручка випала з пальців. На дисплеї світився внутрішній номер генерального директора. Я змусила себе зробити глибокий вдих.

— Слухаю, Рустаме Давидовичу.

— Вербицька. Договори по новому підряднику. Занеси, — його голос пролунав сухо, з металевими нотками, і одразу обірвався.

Я поклала слухавку. Серце забилося десь у горлі, перекриваючи кисень. Я взяла зі столу синю пластикову теку і підвелася. Тканина кардигана знову ковзнула по мереживу на грудях, і цей дотик змусив мене затримати подих. Я йшла коридором, як на ешафот.

Двері його кабінету безшумно відчинилися. Рустам сидів за своїм масивним чорним столом. Він був зосереджений на екрані ноутбука, швидко набираючи якийсь текст. Його піджак висів на спинці крісла. Темно-синя сорочка ідеально облягала широкі плечі. Він виглядав максимально зібраним, жорстким і недосяжним. Бізнесмен, який контролює кожну цифру у своїй корпорації.
Я підійшла до столу на ватних ногах. Зупинилася за крок від краю скла.

— Документи, Рустаме Давидовичу, — мій голос прозвучав тихо, але рівно. 

Я контролювала кожну інтонацію, щоб не повторити вчорашню помилку з хрипким шепотом. Він не підняв очей. Лише простягнув руку.

Я поклала теку поруч з його пальцями. І в цей момент він зробив вдих. Це була ледь помітна зміна. Його пальці, які вже торкнулися пластику теки, раптом завмерли. Швидкий стукіт по клавіатурі припинився. Плечі під темною тканиною сорочки ледь помітно напружилися.

Він повільно втягнув повітря ще раз.
Я перестала дихати. Мої руки інстинктивно стиснулися в кулаки, ховаючись у довгих рукавах кардигана.

Рустам підняв голову. Його темні очі зіткнулися з моїми. І в цей момент я побачила, як ідеальна маска генерального директора дає тріщину. Його зіниці були розширеними. У погляді змішалися абсолютний шок, недовіра і щось таке темне, від чого в мене підкосилися коліна.
Він відчув це. Ваніль.

Він дивився на мене мовчки, не кліпаючи. Секунди розтягнулися у вічність. Тиша в кабінеті стала настільки важкою, що можна було здуріти.

 Я бачила, як у його голові зіштовхуються дві реальності. Його аналітичний мозок кричав про неможливість того, що відбувається. Але його інстинкти, його нюх чіплялися за цей солодкий аромат, який він сам вибрав минулої ночі для своєї віртуальної іграшки.

— Ви змінили парфум, Таїсіє? — його голос пролунав незвично низько. 

У ньому не було робочого роздратування. Була лише хижа та обережна цікавість.

— Ні... точніше, так. Це просто нова олія для тіла, — я змусила себе кліпнути. Мої щоки запалали. — Вона заважає? Я можу змити.

Я зробила крок назад, демонструючи готовність негайно покинути кабінет. Але він не дозволив.

— Залиште, — різко кинув Рустам.

Він повільно підвівся з крісла. Його погляд не відривався від мого обличчя. Він обійшов стіл і зупинився прямо переді мною. Відстань між нами скоротилася до мінімуму. Я відчувала жар його тіла і той самий важкий аромат мигдалю та тютюну, який зводив мене з розуму.

Він нахилився трохи вперед. Нахабно, відкрито вторгаючись у мій особистий простір. Він знову зробив глибокий, повільний вдих, прямо біля мого плеча.
Мої очі розширилися від жаху. Я втиснулася спиною у невидиму стіну, не маючи куди відступати.

— Ваніль, — прошепотів він майже мені у вухо. Його дихання обпекло мою шкіру навіть через тканину глухого коміра. — Який цікавий вибір для офісу, Вербицька. Солодкий. Приторний. Зовсім вам не пасує.