Епілог. Загубилася і знайшлася

— Арабель, як добре, що я тебе знайшла! — бліда, як полотно, Сюзон влетіла в альтанку. — Амалія зникла!

Йонні, що сидів поруч із принцесою, встиг відсторонитися і повернути на обличчя невинний пристойний вираз, ніби щойно не було ніяких поцілунків. Втім, міг би особливо не старатися. Сюзон була в такому сум'ятті, що зовсім не помічала і не усвідомлювала, що відбувається довкола. А що ще чекати від дівчини, яка сьогодні виходить заміж, і панікує з будь-якого приводу?

— Чому ти вирішила, що Амалія зникла?

— Її ніде немає. Я скрізь шукала. Скрізь. Я сподівалася встигнути ще раз відрепетирувати з нею номер — мій весільний подарунок Себастіну. А вона зникла!

Сюзон готувала для нареченого пісню власного авторства. Акомпанувати їй збиралася Амалія. Номер у дівчат виходив дуже зворушливий і чуттєвий. Але він і так був відрепетируваний сотню разів і доведений до досконалості.

— Я маю лише годину, а потім зі мною почнуть працювати костюмери, перукарі, флористи… — скрушно додала Сюзон.

Так, це нормально, що наречену наслідного принца з самого ранку візьмуть в роботу. Весілля взагалі мало стати грандіозною подією. Урочистість готували чотири місяці. Розкішні частування, бал, концерт, феєрверки. Запрошено багато гостей. Зокрема, королівська родина з того боку колодязів у повному складі.

Арабель піднялася з софи і підійшла до Сюзон. Вивела її з альтанки:

— Ходімо, проведу тебе в твої покої. Ти чудово виступиш і без ще однієї репетиції.

— Ні, — благала, Сюзон. — Краще допоможи мені знайти Амалію.

— А ти у Маркеля не поцікавилася, де вона?

— Я не можу поцікавитись у Маркеля. Тому що він зараз з Себастіном. А мені не можна сьогодні бачити Себастіна до початку шлюбної церемонії, — зовсім знітилася Сюзон.

— Я допоможу вам знайти сестрицю, — приєднався до дівчат Йонні.

Він підхопив обох дівчат під руки і повів у бік палацу.

— Ти даремно переполошилася, — всю дорогу заспокоювала подругу принцеса, поки на ґанку палацу їм не зустрівся Маркель.

— А хіба Амалія не з вами? — здивувався він.

Тепер і Арабель відчула тривогу. Як це братик не знає місцезнаходження своєї дружини? З того часу, як два місяці тому Маркель та Амалія справили чудове весілля, вони були практично нерозлучні. Відірвати їх одне від одного було неможливо.

Але тривожитися довго не довелося. В одному з коридорів палацу шукана особа була виявлена живою та неушкодженою. Щоправда, трохи захеканою.

— Амаліє, — зраділа Сюзон, — ти де пропадала?

— Я е-е-е…

Сюзон не стала чекати відповіді — міцно вчепилася в подругу і потягла її до камерної зали.

— Нам треба встигнути ще раз відрепетирувати виступ.

Маркель прилаштувався слідувати за ними. Можливо, Сюзон збиралася прогнати номер без сторонніх очей, але йому не хотілося розлучатися з Амалією — і так весь ранок її не бачив і почав хвилюватися, куди вона зникла. Останнім часом вона стала трохи розсіяною, швидко втомлювалася, і це лише посилювало тривогу. На щастя, Сюзон не заперечувала проти його присутності, якщо взагалі помітила її. Такою збентеженою він наречену брата ще не бачив. Хоча чому дивуватися? Його пташка теж мало не померла від хвилювання напередодні їхнього весілля.

Камерний зал виявився абсолютно порожнім — ні робітників, ні слуг. Його вже встигли прикрасити напередодні, а накривати столи було ще зарано. Маркель сів у крісло першого ряду. А дівчата поспішили до інструменту. Він любив слухати, як Амалія грає, хоч робила вона це дуже рідко — вважала, що не має видатних талантів. Його пташка не розуміла, що справа навіть не у звуках, які вона видобуває з інструмента. Маркель був готовий годинами дивитися на її тонкі довгі пальці, що ковзали по клавішах. Хвилююча картина, що миттю розбурхує уяву.

Простір заповнила музика. Сюзон розвернулась обличчям до зали. Маркель був упевнений, що зараз перед її очима стоїть Себастін. Дивовижна дівчина. Зовні холодна, але там, за крижаною кіркою, виявилася трепетна сильна натура, здатна так відчайдушно кохати і яка так відчайдушно сама потребує любові, що Себастін капітулював. Маркель і не думав, що його розважливий брат може втратити голову.

Музика розтіклася чуттєвою хвилею і Сюзон заспівала. Голос звучав нестерпно проникливо.

Прийшла. Стою перед тобою.
Щоб душу щиро оголити.
Хіба без тебе зможу жити?
Ти переможець у двобою.

Прийшла. Назавжди. Не питай,
Куди поділась нерішучість.
Сприймай мене як неминучість,
Невідворотністю сприймай.

Прийшла кохати. І нехай
Кохання спалить серце й душу —
Тебе також палати змушу.
Віддайся почуттям! Кохай!

Щойно пролунав останній акорд, Сюзон стрілою вискочила з зали. А от своїй пташці Маркель не дав втекти. Впіймав, посадив поруч. Зірвав з губ легкий поцілунок.

— То де ти була весь ранок? Я скучив, — ще один, вже більш ґрунтовний поцілунок.

— У лікаря Матьє.

У лікаря? Ну от. Чуття Маркеля не підвело — він же помітив, що вона останнім часом нездужає. У грудях піднялася тривога.

— Ти хвора?

— Ні, не хвилюйся, я здорова, — швидко відповіла вона. — Цілком абсолютно здорова. І я, і…

Її щоки спалахнули рум'янцем. Маркелю подобалося, що збентеження завжди проявляється фарбою на її обличчі. Він торкнувся тильною стороною долоні палаючої шкіри і відчув, що самому стає жарко. Але чому Амалія зніяковіла? Все-таки щось у її відповіді не так.

— …ми обоє здорові… — закінчила вона фразу.

Він зазирнув у медові очі, найневинніші та найнебезпечніші, які давно занапастили його. Там світилося щастя. І раптом до нього дійшов зміст її слів.

— Обоє? Це те, про що я подумав?

— Так. У нас буде малюк.

У грудях защеміло, стиснулося, затріпотіло, а потім розтеклося по тілу незнайоме хвилююче почуття, що змусило обережно покласти долоню їй на живіт. Голову дурманило від її щасливої усмішки.