Розділ 73. Як?

— Як?

Варто було Маркелю випустити на мить Амалію, з її губ відразу злетіло це питання. Його пташка все ще не вірила своїм очам і турбувалася, що це ненадовго. Маркель сам стояв хмільний від щастя, яке нещодавно здавалося зовсім неможливим.

— Це довга історія, — усміхнувся він. — Потім. Зараз є дещо важливіше.

Маркель дістав з кишені маленьку оксамитову коробочку. У ній обручка — він замовив її у найкращого королівського ювеліра. І раптом хвилювання здавило груди. Маркель такий впевнений у позитивній відповіді? Чому в медових очах заблищали сльози, коли Амалія побачила, що всередині? Вона сумнівається?

— Ти згодна стати… — почав він, але замість гарних слів раптом пригрозив: — Амаліє… Ти ж знаєш, я все одно буду з тобою, що б ти не відповіла.

От бовдур! Його пташка часто-часто кліпала, але сльози змахнути не вдалося — вони почали стікати по щоках срібними краплями.

Маркель почав знімати їх поцілунками.

— Май на увазі, я вже представився твоїм нареченим, тому дороги назад немає, — нова безсоромна погроза. А потім тихе: — Я не можу без тебе, Амаліє... Будь моєю дружиною.

Вона так беззастережно закивала головою, що Маркель знову захмелів, насолоджуючись цією безмовною відчайдушною згодою.

Він надягав їй на палець обручку, коли ворота відчинилися, і цілий натовп людей спрямував на них погляди. Маркель здогадувався, що там, за брамою, хтось довгий час стримував охорону та цікавість родичів, щоб дати йому та Амалії побути вдвох, але це не могло тривати вічно.

Запанувала ніякова тиша.

— Дозвольте представитися — Маркель, молодший син Його Величності Модеста Другого, короля Альварії.

Першою до нього підійшла королева. Не важко було здогадатися, що це мати Амалії. Вони були напрочуд схожі.

— Це мій Маркель, мамо, — одними губами промовила Амалія, затишно влаштувавши свою долоню в його руці.

— Я пам'ятаю тебе одинадцятирічним шибеником, Маркелю, — посміхнулася Луїза. — Ти був милим хлопчиком, але дуже допитливим, чим доводив батька до сказу.

Її просочені теплом слова моментально розрядили обстановку. Король кивком наказав охороні йти на свої позиції, і гвардійці, відсалютувавши, розійшлися. А до Маркеля підійшли познайомитись брати Амалії. Його Величність був останнім, з ким він мав честь познайомитись. Маркеля не лякав його суворий погляд. Він розумів настороженість Фаб'єна — непокоїться за дочку.

Маркель відчував, що на нього ще чекає нелегка розмова з королем, але був упевнений — йому вдасться переконати батька Амалії, що він здатний подбати про його дочку. Головне, що його пташка згодна. Він легенько стиснув її долоню. Яке це щастя — постійно відчувати, що вона поряд.

Минуло кілька годин офіційних і не зовсім офіційних розмов, перш ніж їх знову залишили вдвох. Амалія повела Маркеля в сад у затишну віддалену альтанку. І він знову цілував її до напівнепритомності. Ніяк не міг втамувати цю спрагу. Але, нарешті, зглянувся на неї та на себе. І ось тоді знову почув це питання:

— Як?

— Шлях був довгим, — Маркель зручно влаштував голову Амалії на своїх грудях. — Все почалося зі скарабея. Арабель намалювала мені знак, що був на твоєму плечі.

Скільки часу Маркель провів, роздивляючись цей простий схематичний малюнок. Щось у ньому було особливе, але він довго не міг збагнути, що. І все-таки в якийсь момент прийшло осяяння. Цей скарабей був незвичайним. У звичайного немає ніякого візерунка на спинці. А у цього був — по парі поздовжніх світлих смуг ліворуч і праворуч. У цьому була відмінність простої комахи, яку можна зустріти де завгодно від священної комахи пустельного народу.

— Малюнок підказав мені, що священний скарабей має на спинці відмітний знак. Я згадав, що бачив таких комах у Шерстонському лісі, коли набирав воду з місцевого джерела.

— У Шерстонському лісі?

— Я теж здивувався. Там, де священні комахи — там мають бути самі пустельні демони.

— Але пустельний народ споконвіку жив у проклятій долині, а тепер, подейкують, взагалі зник.

— Я вирішив перевірити. Повернувся до Шерстонського лісу. Біля джерела знаходиться вхід у стародавні печери — ось там я й надумав пошукати невловимих пустельних демонів.

Маркель не став розповідати, як пробирався холодними темними коридорами, заплутаними лабіринтами, час від часу впираючись у глухий кут і ризикуючи збитися з дороги. Як кілька разів опинявся на краю дивних урвищ, що ведуть у прірву. Але три дні блукань дали результат.

— Один з коридорів печери вивів мене в невелике скельне помешкання, де я зустрів сивого старця.

— Пустельного демона?

— Так.

Старець не намагався втекти від Маркеля чи прогнати його. Довго допитливо дивився в очі, а потім видав несподіване: «Я чекав на тебе».

— Він розповів мені, що більше пустельний народ не живе в проклятій долині. Їм був знак, що можна покинути ті місця. Тепер у пустельного народу нова місія — охороняти Шерстонські печери.

— Навіщо? Там також є переходи між світами?

— Цього старець мені не сказав. Зате розповів історію проклятих колодязів. Багато століть тому зв'язок між двома світами був набагато тісніший. Колодязі не були прокляті. Вони курили таким же густим маревом, але воно не було згубним, принаймні не для всіх. Колодязями вміли користуватися не лише пустельні демони, а й члени королівських сімей з того і з цього боку колодязів. Однак одного разу між сім'ями спалахнула ворожнеча.

— Через що?

— Ніхто не знає — дрібна образа, але поступово вона переросла у відкриту непримиренну ворожнечу — інтриги, підступи, замахи. Був ризик, що королівства по обидва боки колодязів можуть втратити своїх голів, і обидва світи загинуть у війнах та заворушеннях. Тоді Святі предки прокляли долину. Тепер для переходу між світами було потрібне особливе таїнство, яке вміли проводити лише пустельні демони. На довгі століття зв'язок між світами майже зник. Покоління за поколінням пустельний народ виконував волю Святих отців, які заповідали зберігати таємницю колодязів до того моменту, поки темна сила ворожнечі, посіяної багато століть тому, не окупиться світлою силою, тобто поки юнак і дівчина, народжені в різних світах, не покохають одне одного.