Розділ 72. Назавжди

У покоях Амалії пахло осінніми квітами та дощем — це її запах. Тонкий, чуттєвий. Минуло два тижні, відколи Амалія зникла, а простір її опочивальні досі зберігав її аромат.

Маркель щодня заходив сюди. Навіщо? Згадати, як отут, біля вікна, вперше дозволив собі торкнутися губами її ніжної шиї. Подивитися на рожеву бальну сукню, в якій тендітним бунтівним метеликом вона вилетіла з балу. Спогади робили тугу ще болючішою. Але Маркеля все одно, як магнітом тягнуло сюди.

Він сів на ліжко. Провів рукою по прохолодному атласу покривала. Одного разу він побачив свою пташку в тонкій нічній сорочці, коли вона збентежено ховалася від нього під покривом з цієї гладенької тканини. Така боязка, така бажана…

І це все? Ось ці спогади — це все, що Маркелю лишилося? Рука мимоволі зім'яла постіль. Дідько! Має бути спосіб потрапити до неї! Обов’язково має бути! Але всі його останні дослідження говорили про інше. Він з'їздив до Шерстона, взяв зразок води з місцевого джерела — останній, якого не вистачало в колекції магічних вод. Вже майже підібрав склад зілля на основі Шерстонської води, який мав би утихомирити отруйне марево колодязів надовго, якщо не назавжди. Але зненацька зрозумів, що рухається в хибному напрямку.

Не можна намагатися зняти з колодязів прокляття. Щойно зникне отруйний туман — прохід закриється. Саме тому Луїза застосувала дар, коли батько кидав у колодязь заговорений камінь. І саме тому Амалія застосувала дар, коли Маркель намагався набрати воду з Шерстонського джерела. Ціль у короля і самого Маркеля була однаковою — придушити туман, зняти з колодязів прокляття. Тому їх обох намагалися зупинити. Цей здогад відкрив гірку істину. Виходу немає — замкнене коло. Марево над колодязями не дає безпечно дістатися до них і пройти через них, а без марева — колодязі перестають працювати як переходи, що з'єднують два світи.

Єдиною зачіпкою залишався скарабей. Священна комаха пустельного народу. Маркель вийняв із нагрудної кишені аркуш. Арабель намалювала, як виглядав знак на плечі Амалії. Маркель постійно носив малюнок з собою. Дивився на нього, сподіваючись, що знайде розгадку. Здавалося, вона захована тут — у цих простих лініях. Але відповідь постійно вислизала.

Амалія прокинулася рано — на світанку. Вдома. Вона тепер щодня прокидалася з цією думкою. Обвела очима просторі затишні покої і вголос повторила:

— Вдома. Я вдома.

Тільки так можна було не впасти в смертельну тугу — щохвилини нагадувати собі, що вона серед рідних: там, де народилася, там, де пройшло її раннє дитинство, там, де її люблять. Доводилося постійно переконувати себе в цьому, тому що дурне серце відчайдушно стверджувало, що дім Амалії залишився там, де зараз Маркель.

Він снився їй щоночі. Задумливий… рішучий… усміхнений… ніжний… Його дотики. Вона відчувала їхнє хвилююче тепло. Вона пам'ятала його голос. Іноді глузливий, іноді серйозний, але завжди ласкавий, навіть коли Маркель сердився.

Амалія встала, підійшла до вікна. Там за вікном — квітучий яблуневий сад. Вкриті білим цвітом, ніби інієм, гілки. Доріжки вистелені пелюстками, що обсипаються з дерев, – схоже на сніг. Неначе зима. Але ні, тут весна, майже літо. Справжні сніжинки цієї миті, напевно, кружляють у повітрі там, де залишився коханий. Амалія намагалася уявити, що він зараз робить. Так само, як вона, стоїть біля вікна і дивиться на парк, що живе своїм життям?

Вона ніколи не дізнається про це. Ніколи більше його не побачить. Батьки розповіли, що всі чотирнадцять років, які провели у розлуці з нею, шукали способи потрапити на той бік колодязів, але так і не знайшли. Пустельний народ зник безвісти, а разом із ним і знання про те, як відбувається таїнство переміщення. Тепер вона бачитиме коханого лише у снах…

— Амаліє, — мама зайшла в покої так тихо, що Амалія не одразу почула її легкі кроки. Проте миттєво відчула тепло її голосу. — Дівчинко моя, — вона підійшла, стала поруч, обняла.

Вони довго разом дивилися, як ранок розмальовує яскравими барвами весняний садок.

— Що тебе турбує, рідненька? — м'яко запитала мама. — Ти усміхаєшся нам, але в очах такий сум.

Амалія не розповідала рідним, що заради зустрічі з ними їй довелося попрощатися з коханим. Навіщо затьмарювати їхню радість? Але цього ранку вона не витримала. Слова полилися самі. Разом зі сльозами.

— Мамо, він залишився там...

Вона так гірко плакала, що важко було, мабуть, розібрати зміст плутаних фраз. Але мама все зрозуміла.

— Бідолашна моя дівчинка, — вона міцно притискала і шепотіла ласкаво і гаряче ніжні слова.

Цей знайомий з дитинства запах, рідне тепло. Притиснувшись до мами, можна хоч на мить знову відчути себе дитиною. Виплеснути біль, що накопичився, розділити на двох цю нестерпну гіркоту. Повірити, що диво можливе.

«Я все одно знайду тебе. Не знаю як, але знайду!» — серце стиснулося. Ці останні слова коханого прозвучали так виразно, ніби він прошепотів їх їй у вухо.

— Ваша Величносте, Ваша Високосте, сніданок накритий, — розпливлася в привітній усмішці служниця, що після стукоту і дозволу увійти зайшла до покоїв. — Його Величність та Їхня Високість вже чекають на вас.

У де-Патріс було заведено снідати разом всією сім'єю. Якщо погода дозволяла, родина розташовувалась у саду. Славна традиція. Амалія постаралася опанувати свої емоції. Забігла у ванну, щоб швиденько привести себе до ладу. Не хотілося змушувати батька та братів чекати.

Амалія спустилася в сад, не залишивши на обличчі жодного сліду сліз. Надати очам радісного блиску вона не могла, але подарувати рідним усмішку мала. Ніколо підскочив, щоб відсунути стілець. А Йонні вже намазував для сестри булочку джемом.

— Батько доручив мені сьогодні відвідати столичний пансіон, — поспішив він поділитися новиною, — нагородити старанних учениць королівськими похвальними грамотами. Поїдеш зі мною?

Амалія кивнула на знак згоди. Йонні почав розповідати подробиці. Але Амалія чомусь ніяк не могла зосередитися на його словах. Думки жили своїм життям. Знову пливли далеко-далеко. Вона навіть не відразу помітила, як до столу підійшов один із королівських гвардійців.