Розділ 70. Просто пробач

— Підслухувала? — Маркель похитав головою.

Варто було б пожурити Арабель, але він не став. Він знав, що крім цікавості сестрою рухало бажання допомогти. Вона й справді може допомогти. Маркелю потрібна будь-яка інформація про магічний знак, який робить несприйнятливим до прокляття колодязів. Це шанс, це надія.

— Зовсім ні. І не думала підслуховувати, — обличчя Арабель набуло найневиннішого виразу. — Шукала зниклу Амалію. Подумала, а раптом вона тут, у лабораторії. Прийшла перевірити. Почула кроки. Ось і сховалася про всяк випадок.

Себастін теж сварити сестру не став. Лише, дивлячись на Маркеля, іронічно підняв куточок рота — мовляв, наша сестра невиправна.

— Гаразд, розповідай, що за знак.

Арабель сповнилася гордістю, що обидва брати з такою пильною увагою подивилися на неї:

— Можу навіть намалювати.

Маркель висунув ящик столу, щоб дістати чистий аркуш і завмер. Поверх стосу паперу лежав конверт. Він одразу здогадався від кого. У грудях гостро кольнуло і серце застукало гулко — не розібрати: радість від того, що зможе прочитати рядки, написані її рукою, або туга, що ці рядки, імовірно, виявляться прощальними.

— Що там? — Арабель витягла шию. — Лист? Від Амалії? Прочитаєш?

Маркелю захотілося залишитись одному. Хоч би які емоції зберігав папір, вони призначалися лише йому.

Себастін зрозумів прохання брата без слів:

— Ходімо, сестрице. Маркель сам знайде нас пізніше, — підхопивши Арабель під лікоть, він вийшов з лабораторії.

За братом і сестрою зачинилися двері. Але Маркель зволікав. Не одразу відкрив конверт. Це виявилося пекельно боляче — читати рядки, що попливли від її сліз. Амалія прощалася. Назавжди. А він навіть не міг заперечити, обуритись, що не допустить цього. Не міг притиснути до себе свою пташку, пообіцяти, що знайде її.

Вона писала, що змушена повернутись туди, де народилася. Що батьківщина її далеко — недосяжно далеко. Ніхто не може туди потрапити, але вона здобула такий шанс. Шанс — він же вирок. Вибору у неї немає. І часу майже не лишилося.

Маркель зрозумів. Прочитав між рядками те, чого не було написано безпосередньо. Знак скарабея, який з'являється під час магічного ритуалу, дозволяє переміщуватися між світами, але діє недовго і не дає його володарю вибору — той має повернутися до рідного світу.

І це означало, що навіть якщо Маркель знайде спосіб пройти потрібний ритуал і отримати знак, це не допоможе йому бути з Амалією. Хіба що недовгий час. Він зможе лише подібно до Аделарда місяць провести з коханою, щоб потім розлучитися назавжди.

Потрібно шукати інший спосіб. Але чи він існує?

Поки що Маркель не знав, за що зачепитися. Всі ці роки він вивчав, як придушити отруйне марево, що клубиться над колодязями, і навіть досягнув успіху в цьому. Але він ніколи не намагався зрозуміти, як неушкодженим потрапити на той бік колодязів.

Залишалося ще раз уважно передивитися журнали, у яких зібрано описи всіх його експериментів. Але це згодом. Зараз у нього була інша невідкладна справа. Потрібно поговорити з батьком — заспокоїти щодо зникнення Амалії. Напевно, він не спить, незважаючи на глибоку ніч. Маркель уявляв, як король докоряє собі за те, що не встежив за дівчиною. Нехай знає, що його провини у цьому немає.

Маркель підійшов до покоїв батьків. Тихенько постукав. Одразу ж почув кроки — отже, справді батько не спить. Він зустрів похмурим поглядом. Темні кола під очима. Лінії зморшок, що стали різкішими. Мабуть, ніч була важка.

— Чому ти тут? — запитав не стільки з натиском, скільки втомлено.

Смертельно засмучений — не має сил навіть на те, щоб сварити сина.

— Знаєш, де вона? — у погляді батька промайнула надія.

— Віддай наказ зупинити пошуки. Її не знайдуть.

Батько зрозумів, що синові є, що розповісти. Кивнув йому на крісло біля каміна, а сам зачинив двері до опочивальні.

— Королева тільки-но задрімала, — пояснив Маркелю і сів у сусіднє крісло.

Маркель розповів по секрету все, що знав. Батькові полегшало. Маркель бачив, як розгладжуються зморшки на втомленому обличчі, як прояснюється погляд, як затихає біль.

— Я здогадувався, що на тій стороні колодязів є щось. Думаєш, Амалія повернулася до батьків? Думаєш, вони живі?

— Сподіваюся, що так. Я збираюся з'ясувати це якнайшвидше.

По обличчю батька знову пробігла тінь.

— Це те, про що я подумав?

— Так, тату. Я хочу знайти спосіб потрапити на той бік, — чесно зізнався Маркель.

— Ні! — батько підвівся. Його дихання стало рваним. — Ні, чуєш?! Я забороняю тобі наближатися до колодязів! Вони забрали її, я не хочу, щоб забрали ще й сина. Ти знаєш, що я пережив за сьогоднішню ніч?

— Батьку, я буду обережний.

— Ні! — король не хотів нічого чути. Важкими кроками міряв вітальню. — Долина проклята. Не розумієш, це ігри зі смертю?

— Я буду обережний, — Маркель намагався зберігати спокій. Усвідомлював — батьком рухає страх за сина, потроєний після сьогоднішньої неспокійної ночі.

— Ні! — король почервонів від гніву та розпачу. — Я довго терпів твій непослух. Більше цього не допущу!

— Що ти зробиш? Зачиниш мене?! Приставиш охорону? — Маркель не стримався. Теж перейшов на підвищені інтонації. Але змусив себе придушити запал. Заговорив холоднокровно і твердо: — Я кохаю її, тату. Я шукатиму до неї дорогу, незважаючи на твою заборону. Ти знаєш, що таке втратити того, хто дорогий більше за життя?! Ти сам би не намагався у будь-який спосіб знайти маму, якби вона зникла?

Король завмер. Подивився на Маркеля якось інакше, по-новому.

— Так. Я шукав би її. Хоч на краю світу.

Батько повернувся до крісла. Мовчав довго, спостерігаючи за грою полум'я у каміні. Потім поплескав Маркеля по руці:

— Ти виріс, сину.

Три короткі слова — але в них особливий зміст. Повага, визнання, розуміння і навіть благословення. Обіцянка підтримки. Батьківська любов.