Розділ 67. Звук розбиття надії

Софа в дальній альтанці палацового парку поскрипувала від ваги Боніфаса, який все тісніше і тісніше налягав на пані Жільберт. Сьогодні він був особливо наполегливий. Його вільності вже переходили будь-які межі. Боніфас, певне, вважав, що гідний особливої винагороди за надану ним послугу. Жільберт поблажливо терпіла його жадібні руки на своєму тілі — його послуга і справді була особливою.

— Пане Боніфасе, ви зробили все точно, як я просила?

— Так, пані Жільберт, — просопів церемоніймейстер, ледь в силах говорити від прискореного дихання. — Все точнісінько, як ви просили. Вчора ввечері я побував у покоях особи, що вас цікавить, і підлив у графин з водою… кхм… «відворотну мікстуру», яку ви мені дали.

Жільберт сказала Боніфасу, що зілля, яке потрібно підлити Амалії, має відворотний ефект. Приймає його панночка і стає тимчасово нецікавою для чоловіків. Хоча насправді це зілля має зовсім іншу дію.

— Ви переконалися, що особа, яка мене цікавила, пила воду з графина?

— Так, можете не сумніватися. Сьогодні вранці графин був наполовину порожнім.

Жільберт задоволено хмикнула, чим розпалила Боніфаса ще сильніше. Його тремтячі від збудження руки вже пробралися під сукню.

— Все як ви просили, — повторив він, — хоч, мені здається, ви даремно турбуєтеся. Його Високість Себастін і так приділяє вашій дочці набагато більше уваги, ніж іншим панночкам, які приїхали на оглядини, і зокрема тій особі, про яку ми говоримо.

Це не було для Жільберт новиною. Хоч їй і заборонили жити у палаці, але зі щоденних доповідей Боніфаса вона знала, що все йде за планом. Себастін захопився Сюзон — проводить з нею все більше і більше часу. Але розслаблятися не можна було. Ця маленька погань Амалія так просто не здасться — застосує свої відьомські штучки. Вона вже щось затіяла. Прислуга доповіла, що бачила Амалію у підвалі будинку Жільберт разом із Сюзон та Шарлоттою. Що вона там робила? Напевно, хотіла навести пристріт на конкурентку. Бідолашна Шарлотта навіть розповісти чітко не змогла, що сталося. Сюзон запевняла, що сама запросила Амалію в гості і покликала разом спуститися в підвал за сиропом до чаю. Це дуже не сподобалося Жільберт. Схоже, її старша дочка потрапила під відьомський вплив цієї плюгавки. Поки не пізно, треба було діяти — позбавити Амалію її здібностей.

Жільберт здогадувалася, звідки у сімейства де-Патріс ці їхні особливі дані. Подейкували, що Луїза лигається з кимось із демонів, які живуть у проклятій долині і називають себе пустельним народом. Вони й навчили її власної магії. І дочка напевно недалеко від матері пішла — теж підтримує зв'язок з демонами і навчена їхньому чаклунству. Боніфас розповів, що помітив нещодавно на плечі Амалії знак, схожий на скарабея. Це не могло бути збігом. Пустельні демони шанують скарабея, як священну комаху.

Але Жільберт теж не з лика шита. Вона мала зв'язки з деяким обізнаними у магії людьми. У неї давно було в запасі зілля на основі води з проклятих колодязів, яке нейтралізує магію пустельних демонів. Настав час пустити його в хід. Тепер дівчина втратить свої здібності, і шлях Сюзон до трону буде вільний.

— Пані Жільберт, — простогнав Боніфас. Палке бажання змусило його повалити трофей на софу.

Його безперервне сопіння і стогнання заглушало звуки, що долинали ззовні. Саме тому Жільберт не розчула шелест спідниць жінки, що наближається до альтанки.

— Боніфас? — здивований голос королеви змусив церемоніймейстера здригнутися.

Піт градом лився з його обличчя, поки він, незграбно борсаючись, сповз із пишних принад Жільберт. Та закотила очі, намагаючись зобразити, що була непритомна, а Боніфас скористався її безпорадністю. Але марно — розігрувати спектакль не було перед ким. Королева вже вийшла з альтанки.

Амалія дивилася, як він скаче до неї верхи — стрімкий, безстрашний, рішучий. І дух перехоплювало — так це було неймовірно. Вона вже змирилася, що більше ніколи не побачить його, і раптом він з'явився, як найзаповітніша найпотаємніша мрія. Розум підказував — цього не може бути. Але хіба очі брешуть? Ось він, її коханий, з кожною секундою все ближче і ближче. Серце бунтівно рвалося до нього назустріч. Але тіло стало неслухняним. Не ворухнутися. Не зітхнути.

Він спішився на ходу і кинувся до неї, щоб зняти з сідла.

— Встиг, — обпік гарячим диханням і припав до губ з таким розпачем, як спраглий мандрівник до посудини з рятівною водою. У його пориві було стільки шаленства та стільки рішучості. Він притискав її до себе так жадібно і люто, ніби хотів зробити частиною себе. Наче хотів показати, що з цих обіймів їй не вирватися ніколи.

Світ плив і розчинявся. Усе втратило сенс. Все, крім цього чоловіка — її життя.

— Маркелю, — долоні ковзали по його плечах і шиї, піднімалися вище, мучили неслухняні вихори. Їй хотілося запам'ятати ці відчуття. Запам'ятати назавжди сталеву твердість напружених м'язів і жорсткість короткого чоловічого волосся між пальцями. — Маркелю, я так хотіла тебе дочекатися… щоб попрощатися… але мені довелося поспішати…

— Тобі треба на той бік колодязів?

Амалія стрепенулася:

— Як ти дізнався?

— Зараз це не має значення. Я з тобою, — пронизлива рішучість у його голосі смертельно налякала.

— Тобі не можна зі мною, — замотала вона головою, але десь у глибині душі зажевріла боязка надія. Може, це і є той момент, якого так чекало дурне серце? Диво, що трапилося в останню мить? Диво, яке буває лише у книжках?

Амалія почала квапливо розстібати його камзол. Пальці не слухалися. Маркель завмер на мить. Здивування розплескалося в сірих очах. Він почав їй допомагати. Слідом за камзолом Амалія взялася за сорочку, з нетерпінням стягнула її з плеча, шукаючи очима заповітний знак... Ні, мітки скарабея не було. Нещадний дзвін, від розбитої, наче скло, надії, різонув душу. Амалія з тугою притулилася щокою до його грудей.

— Тобі не можна… — видихнула, слухаючи шалений стукіт його серця. Маркель уперто мовчав, тоді вона зажадала: — Пообіцяй, що не ступиш у прокляту долину.