Розділ 66. Озирнутися

Увечері Амалія та Сюзон як завжди пили чай і згадували минулий день. І хоч Амалія ніколи раніше не помічала за собою зловтіхи, все одно не втрималася, щоб не посміятися разом із подругою над залитою сиропом Шарлоттою. Це допомогло зняти напруження від пережитого. Все-таки ця вилазка могла закінчитися великими неприємностями. Добре, що дар Амалії дозволив змусити Шарлотту забути подробиці того, що сталося у підвалі. З листа мами Амалія знала, як це зробити — подумки прикласти долоню до лоба того, на кого треба вплинути, і прошепотіти особливі слова. Інтуїтивно Амалія вже й раніше застосовувала такий прийом. Тільки до кінця не розуміла, навіщо він потрібен.

Сюзон теж схильністю до зловтішання не вирізнялася. Не стала довго потішатися з сестри. Заговорила серйозно.

— Ти встигла зробити у підвалі те, що хотіла?

— Так, — коротко відповіла Амалія.

І хоч подруга не стала ні про що розпитувати, як і обіцяла, Амалія відчувала, що має сказати їй хоч кілька слів.

— Колись давно, багато років тому, мені залишили одну річ у підвалі вашого будинку. Так вийшло, що ваш підвал виявився для цієї мети найнадійнішим місцем. І сьогодні я цю річ забрала. Докладніше розповісти не можу — дала клятву.

Сюзон подивилася з розумінням. Потім кивнула на плече.

— Це якось пов'язано із цим? Раніше я у тебе цього знака не бачила.

Амалія одразу ж поправила накидку, що сповзла з плеча. Тепер вона постійно носила глухі сукні або прикривала плечі шарфиками та накидками, щоб чужому оку не було видно мітку скарабея. Але у товаристві подруги розслабилася.

— Не хвилюйся, я нікому не скажу, — поспішила заспокоїти Сюзон. Вона трохи помовчала, потім заговорила з легкою усмішкою: — А знаєш, чому моя мати так недолюблює тебе? Вона вважає, що ти маєш відьомські чари. Вона і про твою маму каже, що та вплинула на короля магією. А мені все одно. Навіть якщо це так. Навіть якщо ти і відьма. Зате ти чуйна. У тобі немає зла.

Слова зігріли, хоч для когось вони б, мабуть, навряд чи видалися компліментом. Сюзон більше ні про що не розпитувала. Вони мовчки пили чай допізна.

Ніч минула неспокійно. Тривожні сни змінювалися один за одним, змушуючи метатися в ліжку та скрикувати. Амалії снилася пустеля, палюче сонце, розпечені піски і маленький жук, що повзе по руці. Скарабей — священний символ пустельного народу. Він викликав і побожний трепет, і панічний жах одночасно. Амалія намагалася його струсити, але жук ніби прилип до шкіри. І коли вона вже зневірилася позбутися його, він раптом зник. Його зникнення не принесло полегшення. Навпаки, палючі обійми пустелі стали ще нестерпнішими. Сухе гаряче повітря обпалювало легені. Стало важко дихати. Амалія прокинулася від свого здавленого крику.

За вікном ледь жеврів світанок. Вона підскочила і помчала до ванної кімнати. Довго поливала розпалене обличчя холодною водою. Нічний жах почав поступово вивітрюватися з голови, дихання вирівнялося. Амалія обвела поглядом своє відображення у дзеркалі. Крижаний жах змусив знову скрикнути. Знак скарабея — він зник. Вона вже звикла бачити на плечі яскраво-червону мітку. Але сьогодні її не було.

Амалія вискочила з ванної кімнати, підбігла до вікна, де більше світла. Перші ранкові промені, що впали на плече, дозволили роздивитися, що знак поки що все ще на місці. Але він сильно побляк — став ледь помітним. Чому? Що змусило мітку втратити яскравість лише за одну ніч? Вчорашні хвилювання та використання дару? Амалія розгублено притулилася чолом до скла. Розпач підступив до горла. Вона думала, що має ще три тижні. Вона думала, що обов'язково ще хоч раз побачить Маркеля. Його глузливі пронизливі сірі очі. Його сумну лагідну усмішку. Але щось пішло не так. Все пішло не так!

Скільки в неї залишилося часу? Декілька днів? Ні, схоже, лік уже на години. Лише зараз, в цю ж саму мить, вона остаточно усвідомила неминучість розставання з коханим. До цього вона жила з мрією, дурною надією, що станеться диво. Як у книгах, якими зачитувалася ночами. Вона вірила, що в останній момент станеться щось, що скасує цей страшний вирок — прожити все життя у розлуці з людиною, без якої не будеш щаслива. Ні, дива не сталося.

Стало так гірко, що захотілося впасти на ліжко і плакати. Бездіяльність може вбити? Ну і нехай! А навіщо боротись? Навіщо? Запитання тихим стогоном злетіло з губ. Скільки їй знадобилося сил, щоб змусити себе не піддатися розпачу. Амалія мала заради кого чіплятися за життя. Десь далеко, на тій стороні проклятих колодязів, батьки із завмиранням серця чекають на її повернення. Потрібно діяти. Заради них.

Амалії вистачило години, щоб зібратися в дорогу. З собою вона візьме лише запаси води та трохи провіанту. Вона часто уявляла цей момент — момент, коли доведеться залишити цей світ. Але вона не думала, що буде змушена так поспішати. Не припускала, що не залишиться часу попрощатися. Ні з Арабель, ні з Сюзон, ні з королем, ні з Себастіном. Амалія зникне раптово. Вони всі вважатимуть її зниклою безвісти. Але так, напевно, навіть краще. Що б вона сказала їм, якби мала час на прощальні слова? Як пояснила б свій від’їзд?

Але Маркель… йому вона має залишити звістку. Амалія хотіла, щоб він знав — вона чекала його. І дочекалася б, обов'язково дочекалася б, як обіцяла, якби мала хоч єдиний шанс це зробити.

Вона сіла за стіл, взяла перо до рук. Хіба словами можна передати все те, що хотіла б дати відчути коханому? Але він зрозуміє. Він усе зрозуміє — прочитає між рядками. Перо ковзало по папері, який приречено вбирав чорнило та сльози. Остання крапка. Амалія запечатала конверт. Де його лишити? Їй не хотілося, щоб лист потрапив до когось іншого.

Вона підвелася і вирушила до лабораторії. Залишить конверт там. Імовірно, це найнадійніший із доступних способів передати лист коханому, минаючи чужі руки.

Спогади наринули, як тільки переступила поріг кімнати, де колись лікувала Маркелю рани. Він сидів перед нею на стільці з оголеним торсом. А вона ледве могла дихати від збентеження та хвилювання. Боялася торкнутися його навіть поглядом. Але як тепер шкодувала, що вона ніколи не матиме можливості зробити те, що не зробила тоді — провести рукою по його плечах, відчути пружність міцного тіла. Дізнатися, що відчував би він, якби вона наважилася на таку пронизливу відвертість.