Розділ 63. Без права вибору

Цієї безсонної ночі Амалія вивчила текст папірусу напам'ять. Перечитувала його знову і знову. Переживаючи то радість від можливої швидкої зустрічі з рідними, то тугу, що доведеться розлучитися з Маркелем назавжди.

Вона не мала вибору. Мітка скарабея — це магічний знак, благословенний і проклятий одночасно. Завдяки ньому можна потрапити на той бік колодязів — на Амалію не діятиме їхнє отруйне марево. Але мітка вб'є її, щойно поблякне, якщо на той час Амалія не буде в рідному світі. Повернутись у цей світ вона вже не зможе ніколи. Вона забуде, як правильно пройти таїнство переміщення, про яке написано в папірусі. А сам текст папірусу знову стане для неї незрозумілим набором символів.

Сльози котилися з очей від гіркого усвідомлення, що вона позбавлена вибору. Але десь у глибині душі Амалія була рада, що їй не довелося обирати. Що можна вибрати, коли на одній чаші терезів щастя чи нещастя батьків, а на іншій щастя чи нещастя коханого? Вибір був би нестерпно болісним, і яке б рішення вона в результаті не прийняла, все своє життя сумнівалася б і страждала від думок, чи правильно вчинила.

Залишалося лише поховати боязку надію на диво і змиритися з долею. Колись батьки сильно ризикували життям, щоб урятувати свою дочку. Тепер потрібно зробити все можливе, щоб подарувати їм заслужене щастя — радість зустрічі. Скільки часу Амалія має в запасі? У папірусі було написано, що зазвичай мітка тримається близько місяця. За цей час їй треба роздобути Ключ від колодязів — це необхідний артефакт для обряду переміщення. Він зберігається у підвалі будинку пані Жільберт. Амалія поки що не уявляла, як зможе туди потрапити. Напроситись у гості? Чи пробратися крадькома? Мама радила у листі — у крайньому випадку застосувати дар.

Дар... тепер Амалія, нарешті, зрозуміла, що з нею час від часу відбувається. Мама докладно написала про ці захисні ментальні здібності, що передаються з покоління в покоління в їхньому роді по жіночій лінії. Розповіла, що треба бути обережною. У разі крайньої небезпеки вони можуть проявитися проти її волі. Але якщо небезпека невелика, ними можна керувати. Деякі прийоми прості — ними Амалія вже інтуїтивно оволоділа. А деякі стали для неї одкровенням. Як же їй бракувало цих знань останні кілька місяців, коли дар почав вириватися з-під контролю.

Амалія задрімала перед світанком. Прямо в кріслі, з листом, притиснутим до грудей. Прокинулася від тихого стукоту у двері.

— Я прийшла попрощатися, — на порозі стояла Сюзон. Бліда. Вбита.

— Як попрощатися? — Амалія впустила гостю. Серце стиснулося. — Себастін таки наполягає, щоб ти поїхала?

От бовван безсердечний! Ні, цього Амалія не сказала вголос, але в душі закипів справжній гнів. Принц бачив учора, як Сюзон страждає, наскільки щирі і глибокі її почуття. Яким же треба бути сухарем, щоб не дати дівчині шанс?

— Він ні на чому не наполягає. Просто забув про мене. Він не скасував наказ, згідно з яким я маю покинути палац одразу після музичного салону. Я чекала вчора весь вечір… всю ніч… весь ранок… — голос Сюзон тремтів. — Чекала, що прийде Боніфас і скаже, що наказ скасовано. Але ніхто не прийшов.

Амалія посадила Сюзон на софу. Сама сіла поряд. Обійняла.

— Яка я наївна! Сподівалася, що мене можна помітити. Що я можу бути комусь цікава. Що мене можна покохати, — Сюзон уже не стримувала сліз. — Як я можу зацікавити когось, коли навіть власна мати не любить мене? Ніхто ніколи не любив мене. Батьки віддали у закритий столичний пансіон. Думаєш чому? Бо там дають гарну освіту? Ха! Щоб мене не бачити. Спихнути чужим людям. Відмахнутись, як від настирливої мухи, яка заважає вести бурхливе світське життя. Я старалася бути гарною ученицею, старанною, слухняною. Намагалася заслужити їхню любов. Але мати згадала про моє існування тільки коли їй спала на думку ідея породичатися з королівською родиною за допомогою мене. Ось тоді вона особисто взялася за моє «виховання». Але навіть така пропалена у світському житті дама не змогла зробити з мене нічого путнього. Хіба може такому чудовому чоловікові сподобатися така бліда міль?

З кожним словом Сюзон Амалія все міцніше притискала її до себе, нашіптуючи, що ніяка вона не бліда міль, а хто цього не помічає — просто сліпий. Але сльози, що виривалися з самої глибини душі, нічим не можна було зупинити.

Це був зовсім не підходящий момент для візитерів, але комусь знадобилося заявитися саме зараз і повідомити про свій прихід стукотом у двері.

— Так, — дозволила Амалія гостю увійти. Сама піднялася з софи і затулила собою розстроєну Сюзон.

Візитером виявився Боніфас. Своїм чіпким поглядом він помітив, хто знаходиться за спиною господині кімнати, і радісно заторохтів:

— Пані Сюзон. Нарешті я вас знайшов. Його Високість Себастін просить вас, якщо ваша ласка, розділити з ним сніданок. Він чекає на вас на східній веранді. Йдіть за мною.

— Чекає? — здивовано перепитала Сюзон.

Амалія відчула, як дівчина завмерла, приголомшена запрошенням. Розгубилася, не знаючи, що робити: чи то підскочити і бігти за Боніфасом, чи продовжувати ховатися за спину Амалії.

І саме в цей момент у покої влетіла Арабель. Вихором проскочила повз церемоніймейстера до софи. Обвела поглядом заплакану Сюзон, одягнену в дорожній костюм, і миттю про все здогадалася. Потім подивилася на Боніфаса.

— Що ти хотів?

Тому довелося повторити:

— Його Високість Себастін запрошує пані Сюзон розділити з ним ранкову трапезу. Прислав мене провести пані на східну веранду.

Сюзон спробувала підскочити на ноги, але принцеса придавила її рукою назад до софи.

— Боніфасе, передай Його Високості, що пані Сюзон приймає запрошення, — сказала Арабель, продовжуючи притримувати Сюзон за плече. — Але вона зможе приєднатися до Себастіна лише за чверть години.

— Ееее… — пробурмотів спантеличений Боніфас.

— Іди, — скомандувала принцеса. — Я сама проведу пані Сюзон на східну веранду.