Розділ 61. Дощ з ранку і до вечора

Амалія кілька хвилин стояла нерухомо, а потім припала до вікна. Дощ барабанив у скло. Коли він розпочався? Вранці був такий погожий день. Хоча чому дивуватися? Осінь бере своє. Попереду лише холод та зима.

Вона дивилася не відриваючи погляд, як підхоплений вітром жовтий листок покружляв у повітрі і впав на дах дорожнього екіпажу, біля якого метушилися слуги. Декілька сумок багажу занесли всередину, а потім з'явився Маркель. Дощ посилився, перетворився на зливу, суцільною стіною відгородив від Амалії коханого. Екіпаж рушив. Серце зупинилося.

Вона не знала, скільки часу простояла ось так, дивлячись на сутінки, в яких розчинилася карета. Туга заволоділа усім її єством — відключила інші думки та почуття. Дощ все лив і лив. Здавалося, він зарядив на цілу вічність.

Амалія повернулася до реальності лише тоді, коли помітила, як від палацу стали від'їжджати екіпажі гостей музичного салону. Виходить, захід закінчився? А як же Сюзон? Адже Себастін дозволив їй залишитися тільки до завершення салону. Можливо, вона теж уже пакує речі? Чи ні? Чи змінив принц своє рішення після її виступу? Амалія відчула докори сумління. Можливо, Сюзон потрібна підтримка, а вона навіть не знає, де дівчина зараз знаходиться.

Амалія відійшла від вікна. Потрібно пошукати Сюзон. Але перед цим на неї чекала ще одна справа. Руки досі продовжували притискати до грудей лист. Амалія запалила світильники і, сівши у крісло, акуратно розкрила конверт. Усередині виявила трохи пожовклий від часу аркуш паперу. З обох боків він був щільно поцяткований рукописними знаками. Знаки здавалися зовсім незнайомими. Маркель правий — послання зашифроване. Напевно, Амалія ніколи не зможе зрозуміти, що тут написано. Але навіть саме усвідомлення того, що ці символи виведені рукою мами, вже дарувало тепло. Вона знову вклала лист у конверт, а сам конверт сховала під подушкою. Коли повернеться, уважно вивчить кожну рисочку у цьому дорогому серцю посланні.

У коридорах палацу панувала тиша. Гості роз'їхалися. Амалія заглянула до кімнати Сюзон — порожньо. Ноги самі понесли її до камерної зали. Інтуїція підказувала, що саме там потрібно шукати Сюзон. Але ні — схоже, шосте почуття підвело — за трохи прочиненими дверима — напівтемрява. Амалія безшумно зайшла всередину. Усі світильники погашені. Лише непривітний похмурий вечір загляда у вікна. Але крім барабанного дробу крапель, що б'ються в скло, були чутні й інші звуки. Хтось грав на клавесині. Тиху сумну мелодію. Амалія завмерла. Музика, що повільно пливла по приміщенню, виявилася пронизливо співзвучною тому, що діялося в душі — резонувала з болем, який сковував серце після прощання з Маркелем.

Амалія зрозуміла, хто сидить за клавесином, коли до звуків інструменту додався вокал. Голос Сюзон складно було переплутати з будь-яким іншим. Але цього разу він грав зовсім іншими нотами — чистий, простий, прозорий і пронизаний тугою.

Дощ... з ранку до вечора...
Дощ... зранку на плечі мені...
Дощ змиє сльози з гарячих щік.
Осінь, змилуйся, відпусти смуток за поріг.

Дощ… нещадна туга-вода
Ціль намітила — серце з’їда.
Боляче так мені не було за життя.
Ця рана без нього так і не загоїться.

Дощ... з ранку до вечора...
Дощ... зранку на плечі мені...
Дощ промочив долю наскрізно
Дощ, не зможу з коханим бути нарізно.

Амалія відчула, що по щоках течуть сльози. Захотілося підійти, обійняти Сюзон. Але раптом бічним зором вона побачила, що у залі є ще одна людина. Він не помічав Амалію. Нерухомо стояв, притулившись спиною і потилицею до колони, і дивився на силует за клавесином. Себастін.

Амалія вислизнула з зали так само тихо, як і зайшла.