Розділ 57. Ми робимо помилку

Маркель знайшов матір на веранді. Вона любила проводити там ранковий час. Доглядала рослини в горщиках, якими був заставлений весь простір. Королева виростила їх сама з насіння, зібраного під час поїздок провінціями.

— Давай допоможу, — Маркель підійшов до матері і підхопив гілки, густо обліплені яскравими бордовими суцвіттями, поки та підв'язувала їх до опори.

— Я знала, що ти прийдеш поговорити, — м'яко подивилася королева. Ані сліду від вчорашнього обурення.

— Так, мамо, нам треба поговорити. Батько відправляє мене до північної провінції. На місяць. Я не можу поїхати, доки залишаються невирішеними деякі питання.

— Він занадто строгий з тобою, — долоня матері ласкаво ковзнула по руці сина.

— Я заслужив.

Вся природа Маркеля чинила опір безжальному наказу короля, але він розумів, чому той так вчинив. Таємниця долини проклятих колодязів не варта того, щоб ризикувати заради неї життям. Тепер Маркель це усвідомив. Йому страшно залишити Амалію на місяць, про що він думав, коли поткнувся в згубне місце? Адже міг загинути та залишити її назавжди. Батько має рацію. Коли когось кохаєш, твоє життя перестає належати тільки тобі.

Мати взяла лійку і почала обходити своїх підопічних по колу. Маркель повільно йшов поруч:

— Розкажи, що сталося між тобою та Луїзою.

— Я чекала цього запитання, але не впевнена, що маю ворушити минуле, і вплутувати в цю історію тебе.

— Пізно, мамо. Ти вже вплутала, — нагадав Маркель.

— І це говорить людина, яка підслухала з-за ширми розмову, яка призначалася не для її вух, — парирувала королева. Втім, у її інтонації не було докору.

— Я вчора не впізнав тебе. Ти була різка та несправедлива, ти так не вважаєш?

Мати зітхнула.

— Я шкодую, що не стрималася. Я вмію контролювати себе, але коли справа стосується твого батька… Я дуже кохаю його, — вона сказала це з якимось прихованим смутком.

— Я знаю, мамо. Він також тебе кохає.

— Був період… важкий для мене період… коли я дуже сумнівалася в цьому.

Цієї фрази було достатньо, щоб Маркель зрозумів, у чому справа — ревнощі. Він так і думав.

— Мамо, — принц узяв з рук матері лійку і зупинився навпроти, спонукаючи дивитися в очі: — я не можу знати, що сталося чотирнадцять років тому, але точно знаю, що батько не здатний на зраду.

— Іноді тіло бере гору над розумом та принципами.

— Тільки не у випадку, якщо ми говоримо про батька.

Погляд королеви спалахнув на короткий час, потім знову згас. Вона повернула собі лійку і змінила тему:

— А знаєш, ти дуже схожий на нього. Не Себастін — ти успадкував його темперамент. Це зараз Модест строгий, врівноважений і мудрий, а в молодості був такий самий упертий, гарячий і цікавий, — мати скупала сина в теплій усмішці і раптом ще раз різко змінила тему: — Що в тебе з цією дівчиною? Ти закоханий?

— Так.

Королева зітхнула сумно, ласкаво поплескала по плечу:

— Ох, сину-сину, але чому вона? Я так боюся, що ти робиш помилку.

— Ні, мамо, — похитав головою Маркель. — Вона особлива. Я зрозумів це, коли побачив її. Амалія здалася маленькою, лагідною, наляканою, але тільки-но підняла на мене очі — і я пропав… Пообіцяй, що не скривдиш її, поки мене не буде.

Мати мовчки полила кілька рослин — ніби збиралася з думками.

— Вчора ти все чув. Я хотіла, щоб Амалія якнайшвидше повернулася до Шерстона. Я щиро впевнена, що так було б найкраще для всіх. Але чи можу я ігнорувати прохання сина?.. Закоханого сина… Я не обіцятиму, що оточу її теплом і турботою. Це сильніше за мене. Але обіцяю, що не скривджу. Більше не наполягатиму, щоб вона покинула палац. Місяць — великий термін. Сподіваюся, час розставить все на свої місця. Їдь спокійно.

Маркель вийшов з веранди, відчуваючи, що йому справді стало трохи спокійніше. Він знав, що мати виконає обіцянку. Тепер треба було відшукати Себастіна — у них мала відбутися непроста розмова. У палаці брата не було. Маркель здогадався, що той на кінній прогулянці. Себастін любив іноді проїхатися верхи вздовж озера.

Погода стояла надзвичайно тепла. Неначе осінь дала літу один день у борг — ні вітерця, ні хмаринки. Але душу оточили важкі грозові хмари туги від близького розставання з Амалією.

— Хочу про дещо попросити тебе. Навіть не так, я наполягаю, — одразу перейшов до справи Маркель, щойно порівнявся з братом.

— Так, я вже чув, що батько відправляє тебе до північної провінції на місяць. Боюся, моє заступництво не змусить його змінити рішення.

— Моє прохання стосується іншого. Ти повинен віддати Амалії листа Луїзи, про який мені розповів. Я думаю, він міг бути адресований дочці.

— Це неможливо. Коли Луїза писала листа, Амалія ще й читати не вміла, не те, що розбирати незрозумілі письмена.

— Можливо, розрахунок був на те, що дочка прочитає листа пізніше, коли подорослішає.

Себастін замислився.

— Важко зрозуміти, що може рухати людиною, яка вирішила написати зашифроване послання власній дитині. Вважаю, що все ж таки лист адресований комусь іншому.

Маркель знав, що брат не здасться. Він мав у запасі й інші аргументи.

— У будь-якому випадку, Амалія має право дізнатися про існування листа та побачити його. Хіба ні? Дівчині не так багато всього залишилося на згадку про батьків.

— Я думав про це. Але боюся, є ризик зробити тільки гірше. Коли йдеться про небезпечний дар, завжди краще діяти обережно. Спочатку в усьому розібратися, а вже потім робити конкретні кроки. Ми ж не знаємо, що у посланні. Там є якась інформація про можливості Амалії, але чи зможе вона зрозуміти все правильно. А якщо від невміння нашкодить собі та іншим?

— Себастіне! — у Маркелі скипав гнів. Він заговорив запально і збуджено: — Дівчина налякана. Вона не розуміє, що з нею відбувається. Боїться сама себе. Ми маємо хоч чимось їй допомогти. А про її дар — упевнений, небезпека сильно перебільшена. Ти бачив, щоб хоч один кривдник постраждав від дій цієї лагідної пташки?