Розділ 53. Година, що розтягнулася на місяць

Луїза відмовилася від вечері. Попросила у слуг лише трав'яного чаю. З чашкою в руках вийшла на оглядовий балкон найвищої вежі палацу, сперлася на різьблені перила і почала пильно вдивлятися в змійку дороги, що вилася серед пагорбів. Вона чекала, що от-от на горизонті з’являться вартові, що повертаються з табору, розбитого біля долини проклятих колодязів. Декілька вірних людей чергували там день і ніч, змінюючи один одного раз на тиждень. Що розкажуть вахтові, які провели там останні сім днів?

Луїза стільки разів уявляла, як караульні повернуться до палацу не одні. Мріяла, що серед міцних чоловічих постатей вона помітить жіночий силует — свою дорослу дитину. Надія то танула, то спалахувала з новою силою. Якщо все, про що говорив Візард, збудеться, то саме там, біля проклятих колодязів, мусить скоро з'явитися Амалія.

Коли чотирнадцять років тому Луїза з чоловіком і хворою дочкою вирушала на той бік колодязів, розраховуючи пробути в чужому світі максимум годину, чи могли вони подумати, що їхня подорож розтягнеться на місяць, а Амалії доведеться залишитися на довгі роки? Все пішло не за планом і не з їхньої з Фаб'єном вини.

Луїза часто згадувала той фатальний день, коли вони потрапили до іншого світу. День, який змінив усе їхнє життя. Щастя і горе, надія та розпач — ось що чекало з того боку чорних вирів бездонних колодязів. Врятувати дитину, щоб на довгі роки розлучитися.

Все почалося з розмови зі старцем. Він сказав, що знає, як вилікувати Амалію. Потрібна вода з проклятих колодязів. Вода, що є з того боку.

— Спочатку дівчинці стане дуже погано. Вода підступна, — попередив Візард. — Але за кілька місяців маля повністю зцілиться.

Однак, як виявилося, для порятунку Амалії було недостатньо просто добути отруйну і водночас цілющу рідину. Вода втрачає магічні властивості, щойно опиняється у цьому світі. Потрібно перенести Амалію в той, чужий світ і там напоїти цілющою водою.

— Я зроблю це і поверну вам дитину, — пообіцяв старець. — Але зроблю це сам.

Луїза і Фаб'єн молили Візарда, щоб він узяв їх із собою. Вони не могли уявити, як зможуть передати хвору дитину немічному старцеві. Але він був непохитний:

— Я не можу розкрити таємницю переміщення між світами нікому. Пустельний народ, до якого я належу, століттями зберігав ці знання від сторонніх. І буде проклятий той, хто розкриє їх. Амалія — маленька дитина і не зможе ні зрозуміти, ні запам'ятати ритуалу переміщення. Та не ви.

Фаб'єн та Луїза не здавалися. Вони боялися, що донечці стане ще гірше, коли вона виявиться відірваною від батьків. Стомлена хворобою вона може не перенести розлуки з близькими. Та й старцеві може не вистачити сил дістатися колодязів через піщану долину з малечею на руках.

Зрештою, Візард прислухався до благань зневірених батьків. Але він мав умову.

— Ви маєте пройти особливий ритуал. Отримати мітку скарабея. Як тільки на вашому плечі з’явиться цей магічний знак, ви зможете спокійно пересуватися між світами, які з'єднують колодязі. На вас не будуть діяти їхні прокляття: ні сипучі піски, що оточують колодязі з цього боку, ні отруйний туман, що стелиться на підступах до колодязів з того боку, ні чорна безодня самих колодязів. Але дія мітки скарабея тимчасова. Як тільки вона почне блякнути, ви повинні повернутися в рідний світ, інакше – загинете. Коли вона стане зовсім невиразною, ви назавжди забудете, як відбувається таїнство переміщення між світами.

Луїза та Фаб'єн погодилися, навіть не знаючи, що таке мітка скарабея. Адже вони збиралися пробути в чужому світі зовсім недовго — стільки, скільки потрібно, щоб напоїти Амалію водою з проклятих колодязів.

Вони не стали довго зволікати. Дитині ставало все гірше і гірше. Вже наступного дня вирушили до долини. Довга дорога тривала більше трьох діб.

У печері, неподалік долини, Візард провів ритуал. Він був оманливо простим. Від Луїзи та Фаб'єна потрібно було лише повторювати за старцем короткі слова. Їхній зміст був для них незрозумілий. Але з кожним словом все сильніше і сильніше починало пекти праве плече. Коли ритуал добігав кінця, шкіра горіла, ніби до неї притулили розпечене залізо. Однак три останні слова моментально вгамували біль. Наче нічого щойно не відбувалося. І лише невелика бордова мітка у вигляді скарабея проступила на плечі доказом, що таїнство відбулося.

Шлях через сипучі піски до колодязів був непростим. Гарячий вітер обпалював обличчя, сушив губи. Піщинки заліплювали очі. Але непривітний характер пустельної природи можна було подолати — головне, що прокляття не діяло.

Луїза пам'ятала, як вони підійшли до одного з колодязів, а ось що трапилося далі — тепер було приховано туманом. Вона мала назавжди забути, як відбувається таїнство переходу між світами, і вона забула. Залишилося лише невиразне відчуття польоту крізь чорну порожнечу.

Зате вона пам'ятала, як прийшла до тями вже з того боку — в чужому світі, біля одного з колодязів. Подумки вона охрестила цей світ «виворітним». А як ще можна назвати реальність, що хлюпочеться на дні колодязної безодні?

«Виворітний» світ зустрів непривітно. І хоч земля була тут твердою, але зате, як і попереджав Візард, довкола стелився туман. Він піднімався клубами над дерев'яними колодязями і розтікався зловісним маревом по всій долині.

Але що Луїзі було від того туману? Вона дивилася, як її худенька бліда дівчинка п'є воду, яку старець налив у посудину з відра, піднятого з дна колодязя, і серце наповнювалося надією. Амалія одужає — хіба могло материнське чуття обдурити?

Ще один ковток — і можна повертатись. Забути як страшний сон виснажливу тривогу останніх місяців. Але раптом Луїза почула стукіт копит. Недобре передчуття змусило вдивлятися в марево. Крізь щільний серпанок вона ледве змогла розрізнити вершника, що під'їхав до сусіднього колодязя. Чи могла вона тоді подумати, що цей молодий міцний чоловік, який спритно зістрибнув з коня — король одного з наймогутніших королівств «виворітного» світу.